Проблема організації та діяльності партизанських загонів в Україні протягом літа 1941-1942 р.: огляд новітньої західної історіографії

Анотація

У статті проаналізовано особливості висвітлення західними вченими проблем організації та ефективності партизанського руху в Україні, який, на їхню думку, мав досить складний і неоднозначний феномен. Розглянута роль різного роду чинників, які мали місце при створенні та керівництві загонами, включаючи фактор як керівництва рухом зверху, так і фактор стихійності. З’ясовано обставини, які послужили каталізатором його розширення у 1943 р.; з критичної точки зору розглянуто тезу «всенародної боротьби проти німецько-фашистських загарбників», до якої західні вчені завжди ставилися зі скепсисом. Виокремлено певні протиріччя у працях істориків Західної Європи, США, Канади, інших держав щодо оцінки ефективності партизанських дій. Не залишилися поза увагою авторів характерні проблеми, пов’язані зі ставленням лідерів радянської влади до надмірної, як їм здавалося, самостійності партизанів. Уточнюють західні історики також і взаємовідносини між партизанами та місцевим населенням, які не завжди були безхмарними. Крім того, вони постійно підкреслюють байдужість партизанських лідерів до явищ Голокосту. Більше того, як правило, партизани єврейського походження часто відчували себе захищеними від антисемітських проявів лише у однонаціональних єврейських загонах. Складним було становище дівчат і жінок-партизанок, багато з них через агресивну поведінку партизанів-чоловіків були вимушені ставати коханками певних командирів. Наголосимо, що уже у класичному творі професора Висконсінського університету Джона Армстронга (1922-2010) «Радянські партизани. Легенда і дійсність, 1941-1944» стверджувалося, що до осені 1942 р. в Україні майже не було партизанів. Винятком були регіони Сумщини й Чернігівщині; за його оцінками, навіть на початку 1943 р. в Україні налічувалося не більше 20 тис. партизанів. Прикметно, що історичний департамент армії США в роки «холодної війни» уважно відстежував радянські публікації, присвячені діяльності радянських партизанів. У 1965 р. зібрана там бібліографія книг, нарисів, спогадів, збірників документів щодо партизанського руху на окупованій території СРСР склала 227 назв. Західні вчені підтримували формулу «недобровільного руху Опору», яка існувала на окупованих землях не лише України. На їхню думку, діяльність партизанів мала більше психолого-політичне, ніж суто військове значення – тобто населення повинно було відчувати, що вони – представники радянської влади.