ДО ПИТАННЯ ПРО ПРИРОДУ СОВІСТІ. КРИЗА СОВІСТІ

Анотація

Ця стаття присвячена осмисленню природи совісті, її сутнісних проявів та особливостей. Совість є «серцем» морального життя людини. В актах совісті відбувається активізація та акумуляція внутрішніх енергій людини, які допомагають людині перебувати в повноцінному взаємозв’язку зі світом і проводити ґрунтовну оцінку як власних дій, так і дій Інших. Тому феномен совісті нерозривно пов’язаний зі свободою людини та її зусиллями самоздійснення, з її прагненнями віднайти власний внутрішній голос. Попри свою інтимність, совість ніколи не замикається в межах індивідуального буття, а володіє безумовною відкритістю світові, є гострим усвідомленням відповідальності за вчинені нами дії. Совість є свідченням того, що на глибинному рівні ми вкорінені в єдиній Реальності та нерозривно з нею пов’язані. У результаті критичного аналізу стверджується, що совість постає внутрішньою потенцією людини, безперервним процесом її самовизначення та становлення. Совість діалектична за своєю суттю, єднаючи в собі внутрішні/зовнішні, індивідуальні/соціальні, суб’єктивні/об’єктивні, раціональні/ірраціональні аспекти. Складність феномену проявляється у спробах її символічного визначення як Зову, Спостерігача, Даймона, Хробака, Судді тощо. Совість неможлива поза діалогом людини із самою собою та Іншими, адже саме в процесі спілкування і відбувається внутрішнє зростання людини та формування її як особистості. Совість задає «систему координат», у межах якої рухається життя людини, проводить межу між Добром і Злом, Ідеальним і Реальним, Наявним і Бажаним. Відповідно, совість є ідеальною за своєю суттю та є незамінною структурою людської свідомості, пов’язаною з граничними запитуваннями людини щодо власної природи.