ПРИВИДИ ГОББСА АБО ЧОМУ НЕ ВАРТО БОЯТИСЯ ЛЕВІАФАНА

Анотація

До розгляду пропонується ідея, яка полягає в тому, що «Левіафан» Т. Гоббса є не тільки окремим прикладом і репрезентацією класичного західноєвропейського мислення, але видається певним наскрізним «метатеоретичним» топосом, у якому створюється саме «потенційоване поле» можливостей щодо прояснення та «виробництва» проблеми суспільного порядку, і амбівалентно – соціотеоретичного дискурсу як такого. На думку авторки, саме після Т. Гоббса можуть буди у відокремленому вигляді поставлені «стратегічні» проблеми сучасної теоретичної соціології (причому конститутивні для неї самої). Яке «мистецтво» – що знаходиться всередині самого життя, всередині людської дійсності – може зібрати індивідуальні людські існування в антропоморфне суще, що діє гомогенно, спрямовано та ще й на благо всіх? Як виходить, що це суще, «майстром» якого, за Т. Гоббсом, є людина, набуває універсальної розмірності? Як здійснюється перехід, завдяки якому індивідуальні людські постаті та дії набувають уніфікованого способу життя, який значною мірою уособлюється їхньою спільною державою? Чи можливий цей перехід і як його мислити? Як і чим, якою силою, на яких підставах, за якими принципами, дією якого алгоритму і завдяки якій структурі маленькі фігурки тримаються в межах тіла Левіафана? Вирішення, яке пропонує Томас Гоббс для проблеми соціального порядку – тобто суспільний договір на утилітарно-прагматистських підствах – має, за переконанням авторки, вторинне значення перед лицем відкриття Гоббсом (під час формулювання цього рішення) самої теоретико-соціальної матриці мислення. Отже, відомі протиріччя та невідповідності, які можна знайти у змістовному плані гоббсівського тексту, авторка прагне розглядати як «точки зростання дискурсу», як фіксацію та оформлення потенційних можливостей самої дискурсії соціального порядку, як і самого феномену суспільства.