Вдосконалення концептуальних підходів держави до національної системи стійкості

Анотація

У статті здійснено комплексний аналіз концептуальних та інституційних підходів до формування національної системи стійкості в умовах трансформації безпекового середовища. Особливу увагу приділено ролі органів місцевого самоврядування в забезпеченні національної стійкості на базовому рівні, що розглядається крізь призму досвіду європейських країн. На прикладі таких держав, як Ізраїль, Швеція, Естонія, Фінляндія, Канада та Нідерланди, проаналізовано кращі практики інтеграції місцевих структур в систему управління ризиками, реагування на надзвичайні ситуації, адаптації та відновлення після криз.

У дослідженні показано, що ефективна система національної стійкості вимагає чіткого нормативного підґрунтя, інституційної гнучкості, цифровізації процесів, міжвідомчої координації та залучення громадянського суспільства. Акцент зроблено на потребі розробки інтегрованої моделі національної стійкості, що включає регіональні кризові центри, національні платформи цифрового моніторингу, механізми публічно-приватного партнерства та програму стратегічної підготовки державних службовців до кризових ситуацій.

У результаті аналізу міжнародного досвіду встановлено, що залучення органів місцевого самоврядування до системи забезпечення стійкості сприяє посиленню адаптивності держави та підвищенню довіри громад до інститутів влади. Зокрема, запропоновано імплементувати модель територіальної оборони на базовому рівні (Ізраїль), інтегрувати цифрові системи координації криз (Естонія), розробити всеохоплюючу програму стійкості (Швеція), ввести сертифікацію кризового управління (Фінляндія) та запровадити національний банк сценаріїв ризиків (Канада).

Також охарактеризовано український контекст — нормативно-правові акти, такі як Указ Президента № 479/2021 та Розпорядження КМУ № 1025-р, — які визначають стратегічні рамки формування політики національної стійкості. Визначено необхідність подальшої конкретизації імплементаційних механізмів, у тому числі на місцевому рівні, задля створення цілісної, ефективної і динамічної моделі управління стійкістю.

У підсумку підкреслено, що національна стійкість – це не лише здатність запобігати загрозам, але й зберігати функціональність в умовах невизначеності, адаптуватися і швидко відновлюватися. Це вимагає оновленої державної стратегії, яка базується на принципах відкритості, кооперації та інтеграції європейських підходів до забезпечення безпеки.