Теорія та практика державного управління

Симулятивна семантика публічного управління в Україні: аналіз «несправжніх» термінів

2025-12-17T21:42:39+00:00

У статті досліджуються термінологічні проблеми у сучасному публічному управлінні України, їх показано як значну перешкоду на шляху до ефективних реформ та європейської інтеграції. Проблеми формуються з «подвійного феномену»: з одного боку, активно впроваджуються нові, але часто «симулятивні» терміни, що не мають реального інституційного наповнення. З іншого боку, система продовжує оперувати архаїзмами, які несуть застарілі, часто негативні конотації, що шкодять як ефективності управління, так і його сприйняттю суспільством. У статті детально аналізуються кілька прикладів таких «несправжніх» (з недостатньою кількістю реального змісту) термінів, серед яких «Громадська експертиза», «Держава у смартфоні» та «Сервісна держава». Вони демонструють, як ці поняття функціонують радше як «хибна візуалізація» або «ненаповнені реальним змістом означники», створюючи ілюзію прогресу та модернізації без фактичних глибинних системних змін. Паралельно розглядається неприйнятність архаїчних термінів, таких як «чиновник» та «губернатор». Ці слова асоціюються з імперським колоніальним минулим, несуть відтінки авторитарності, бюрократії та відчуженості від громадянина. Їх використання суперечить сучасній політиці України з декомунізації та деколонізації, що є ключовим для формування власної, суверенної свідомості та сервісно-орієнтованого іміджу публічної адміністрації. Також у статті позитивно відзначається діяльність Національного агентства України з питань державної служби (НАДС) у деконструкції терміна «чиновник». Окремо здійснено аналіз терміна «зарубіжні країни», який, хоча й широко вживаний, є логічно надлишковим та умовним. Показано, що його використання може створювати термінологічну плутанину та бути спадщиною радянського мислення. У підсумку зазначається, що таке термінологічне змішування не лише ускладнює формування лояльного ставлення громадян до інституцій публічної влади та створює інформаційний шум, а й є серйозною перешкодою для адекватної оцінки ефективності публічної політики та гармонізації українського публічного управління з європейськими нормами.

Принципові напрями розгортання захищеного документообігу на платформах штучного інтелекту

2025-12-17T21:42:30+00:00

У статті досліджено принципові напрями розгортання захищеного документообігу на платформах штучного інтелекту з використанням локальних великих мовних моделей (LLM). Проаналізовано технологічні особливості та функціональні можливості інструментів Ollama та DeepSeek-R1 в контексті забезпечення конфіденційності обробки документів. Розглянуто переваги контейнеризації додатків штучного інтелекту на базі Docker Desktop для підвищення рівня безпеки та ізоляції компонентів системи. Запропоновано концептуальну модель багаторівневої архітектури системи захищеного документообігу, що включає інфраструктурний рівень, рівень обробки документів, рівень захисту даних та рівень моніторингу й реагування. Ідентифіковано ключові безпекові ризики, пов’язані з використанням великих мовних моделей у системах документообігу, та описано методології їх мінімізації, зокрема із застосуванням спеціалізованого інструменту тестування безпеки Garak.
На основі результатів дослідження сформульовано практичні рекомендації щодо розгортання та налаштування систем захищеного документообігу з урахуванням вимог до автономності, масштабованості та регламентованої обробки чутливої інформації. Зокрема, обґрунтовано доцільність використання локальних LLM у середовищах із суворими політиками щодо передачі даних за межі контрольованої зони організації (державні установи, медичні заклади, підприємства оборонного комплексу). Встановлено, що поєднання локальних мовних моделей із контейнеризованою інфраструктурою забезпечує оптимальний баланс між функціональністю, продуктивністю та безпекою.
Результати дослідження демонструють, що інтеграція локальних LLM з контейнеризованою інфраструктурою дозволяє забезпечити оптимальний баланс між функціональністю, продуктивністю та безпекою систем документообігу, особливо в галузях з підвищеними вимогами до конфіденційності даних.
Необхідно зазначити, що перспективою подальших досліджень є формування інтелектуальних, безпечних та гнучких систем публічного управління нового покоління, здатних ефективно функціонувати в умовах складного інформаційного середовища.

Формування та розвиток онкополітики у сфері охорони громадського здоров’я: публічноуправлінський підхід

2025-12-17T21:42:22+00:00

Метою статті є наукове обґрунтування підходів до формування та розвитку онкополітики в межах публічного управління у сфері охорони громадського здоров’я. Аргументовано, що онкополітика має бути не вузькосекторальною стратегією боротьби з раком, а невід’ємною частиною стратегічного планування державної політики в охороні здоров’я, інтегрованою в інституційну та управлінську інфраструктуру. Акцент зроблено на важливості відповідності такої політики глобальним та європейським орієнтирам: Цілям сталого розвитку ООН (зокрема цілі 3.4), Глобальному плану дій ВООЗ щодо боротьби з НІЗ до 2030 року, Європейському плану боротьби з раком (EU Beating Cancer Plan). Розкрито значення цифрової трансформації, розвитку системи скринінгу, зміцнення кадрового потенціалу й міжрівневої координації для забезпечення ефективної реалізації онкополітики в Україні. Підкреслено необхідність адаптації міжнародного досвіду та формування нової управлінської культури, що ґрунтується на прозорості, доказовості, партнерстві та соціальній справедливості. Уперше онкополітика представлена як цілісна система стратегічних, організаційних, нормативних та фінансових заходів державного рівня, інтегрована у загальну архітектоніку політики громадського здоров’я. Запропоновано авторське визначення онкополітики, що охоплює профілактику, раннє виявлення, лікування, реабілітацію та паліативну допомогу. Аргументовано необхідність її міжсекторального характеру, а також відповідності міжнародним орієнтирам Цілям сталого розвитку ООН, Глобальному плану дій ВООЗ до 2030 року, Європейському плану боротьби з раком. Результати дослідження мають значний практичний потенціал для удосконалення державної політики в галузі боротьби з онкологічними захворюваннями. Запропоновано управлінські орієнтири щодо цифрової трансформації, розвитку скринінгових програм, кадрової політики та міжрівневої координації. Наголошено на потребі формування нової управлінської культури, що ґрунтується на прозорості, доказовості, партнерстві та соціальній справедливості.

Цифрова державність: транзитивна модель та еволюція методологічних парадигм публічного управління

2025-12-17T21:42:14+00:00

У статті досліджується транзитивна модель цифрової державності як концептуальна відповідь на системні виклики, зумовлені динамічною цифровою трансформацією публічного управління. Автор обґрунтовує, що традиційні моделі державного управління більше не забезпечують ефективну відповідь на гіпершвидку еволюцію цифрових інструментів, інфраструктур та агентів, що діють у нових просторах прийняття рішень — від розподілених реєстрів до автономних когнітивних систем. Саме тому пропонується концепція транзитивності як теоретична рамка, що дозволяє описати перехід від класичних ієрархічних форм державності до складних, відкритих і динамічних цифрових архітектур.
Методологічною основою дослідження виступає поєднання трьох взаємодоповнюючих підходів: системно-синергетичного, інституційно-когнітивного та мережево-платформного. Системно-синергетичний підхід дозволяє розглядати публічне управління як складну відкриту систему, здатну до самоорганізації та розвитку нових структур у відповідь на зовнішній цифровий імпульс. Інституційно-когнітивна парадигма фіксує зміну логіки функціонування управлінських інститутів у контексті децентралізації знань і функцій, а мережево-платформний підхід спрямований на осмислення держави як цифрової платформи, де рішення формуються через взаємодію багатьох суб’єктів — як людських, так і алгоритмічних.
У межах транзитивної моделі запропоновано трирівневу архітектуру цифрової державності, яка охоплює: (1) інституційне ядро, що зазнає когнітивного перезавантаження під впливом цифрових агентів; (2) інфраструктурний рівень, що базується на інтеграції ШІ та блокчейн-рішень у функціональні механізми управління; (3) рівень зовнішніх агентів — платформ, мереж та користувачів, які активно впливають на формування державних рішень. Окрему увагу приділено аналізу смарт-контрактів як нової інституційної одиниці, що реалізує автоматизоване, умовне та незворотне виконання управлінських рішень.
Показано, що інтеграція блокчейн-технологій та штучного інтелекту змінює принципи формування довіри, легітимності та відповідальності у цифровій взаємодії. Водночас цифрова логіка стає рушієм еволюції інституціональної структури — від фіксованих моделей до гнучких, адаптивних механізмів, що функціонують у режимі перманентного налаштування. Розкривається феномен «постінституційної рефлексії», в межах якої відбувається переосмислення ролі держави не як монополіста на владні функції, а як когнітивного інтегратора даних, платформ та смислів.
Практична цінність дослідження полягає у запропонуваному теоретичному конструкті, що може бути застосований для проєктування цифрових політик, трансформації управлінських процесів у державному секторі та оцінки ризиків пов’язаних із технологічною динамікою. Стаття формує підґрунтя для подальших досліджень щодо формалізації механізмів довіри, автоматизованої легітимації рішень, а також синтезу управлінських стратегій у складному цифровому середовищі.

Міжсекторальна взаємодія як механізм реалізації багаторівневого врядування на субнаціональному рівні за трансформаційних умов

2025-12-17T21:42:05+00:00

У статті досліджуються сутність та особливості міжсекторальної взаємодії як механізму реалізації концепції багаторівневого врядування на субнаціональному рівні.
З’ясовано, що міжсекторальна взаємодія в Україні, як механізм багаторівнвого врядування на субнаціональному рівні є ключовим чинником ефективного управління регіональним розвитком в умовах децентралізації за трансформаційних умов, оскільки демонструє потенціал для підвищення ефективності управління, заснованому на трьосторонньому співробітництві і партнерстві різних суб’єктів, проте потребує запровадження дієвих механізмів подальшого удосконалення, зокрема шляхом адаптації кращих практик урядування.
Обгрунтовано, що реалізація концепції багаторівневого врядування в Україні на субнаціональному рівні має передбачати налагодження міжсекторальної взаємодії, в основі якої покладено співробітництво трьох секторів, які уособлюють місцеві органи публічної влади, проактивну та обізнану громадськість (неприбутковий сектор), а також соціально-відповідальне підприємництво (прибутковий сектор). При цьому, розвиток процесів міжсекторальної взаємодії зазначених секторів потребує подальшої інституціалізації і відповідного нормативно-правового регулювання.
Конкретизовано, що інституційний механізм міжсекторальної взаємодії на субнаціональному рівні передбачає розроблення і схвалення низки нормативних документів, що забезпечують конкретизацію змісту, форм, а також дієвих інструментів такої взаємодії, сприяють розвитку різних видів співробітництва, стосовно чітко визначених секторів розвитку, а також зумовлює пошук і впровадження ефективних організаційних заходів і контролю за ухваленням та виконанням відповідних рішень.
Доведено, що моделювання міжсекторальної взаємодії має відбуватися на основі використання проєктного підходу, інших управлінських концепцій і підходів, орієнтованих на результат, що передбачає конкретизацію напрямів та особливостей такого співробітництва, встановлення взаємозв’язків між основними системоутворюючими компонентами, контрольних точок у досягненні результатів спільної діяльності, а також зон відповідальності суб’єктів взаємодії за трансформаційних умов.

Європейський досвід збереження мовного розмаїття: механізми реалізації та моделі мовної політики

2025-12-17T21:41:57+00:00

У статті здійснено комплексний аналіз європейського досвіду збереження мовної різноманітності в умовах глобалізації, цифровізації та зростання міграційних процесів. Розглянуто основні механізми реалізації мовної політики в державах-членах Європейського Союзу, зокрема правовий, інституційний, фінансовий та технологічний. Проаналізовано основні міжнародно-правові документи, які формують законодавчий базис регулювання мовної політики. Значна увага приділена ролі інституційного механізму у координації заходів зі збереження мовного розмаїття. Досліджено фінансовий механізм підтримки мовного різноманіття, інструментами якого виокремлено квоти на національний контент, грантові програми та економічне стимулювання лінгвістичних стартапів. Технологічний механізм розглянуто через аналіз цифрових платформ, таких як Europeana, яка акумулює культурно-мовну спадщину в цифровому форматі. Проаналізовано типові національні моделі мовної політики: унітарну (Франція), регіональну (Іспанія) та багатомовну (Фінляндія). Показано, що кожна з них має свої сильні та слабкі сторони. Унітарна модель Франції забезпечує мовну єдність і централізоване управління, але обмежує розвиток регіональних мов. Регіональна модель Іспанії дозволяє реалізувати права регіональних спільнот на використання рідної мови, однак іноді спричиняє напругу у відносинах між центром і регіонами. Багатомовна модель Фінляндії забезпечує рівноправне співіснування державних мов та підтримку мов корінних народів завдяки розвиненій адміністративній і освітній інфраструктурі.
Встановлено взаємозв’язок факторів, що безпосередньо впливають на ефективність збереження мовної різноманітності в європейському середовищі, зокрема впливу глобалізаційних процесів, цифровізації, міграційних рухів, освітніх стратегій та механізмів міжгенераційної передачі мов. Визначено, що ці чинники формують складну систему взаємозалежностей, у якій ігнорування будь-якого з компонентів знижує загальну результативність мовної політики. Зроблено висновок, що ефективна мовна політика повинна мати багаторівневу архітектуру, охоплюючи правову підтримку, інституційне забезпечення, фінансові інвестиції, освітні стратегії та цифрові інновації.

Ефективне управління державним боргом як інструмент забезпечення сталого розвитку України

2025-12-17T21:41:48+00:00

У статті досліджено сучасні виклики управління державним боргом України в умовах посилення глобальної фінансової нестабільності, трансформацій світової економіки та загострення геополітичної конкуренції. Обґрунтовано, що управління державним боргом сьогодні набуває не лише фіскального, але й стратегічного значення, визначаючи можливості реалізації цілей сталого розвитку, збереження економічного суверенітету, бюджетної збалансованості та соціальної стабільності.
Методологічною основою дослідження є системний підхід, який дозволив розглядати управління державним боргом як складову взаємопов’язаної економічної системи. Історико-логічний метод сприяв аналізу еволюції теоретичних підходів до державних запозичень. Метод ретроспективної інтерпретації застосовано для вивчення розвитку підходів до управління державним боргом, що дало змогу критично оцінити минулі практики та їхній вплив на економічну безпеку, суверенітет і перспективи сталого розвитку України. Порівняльний аналіз уможливив дослідження позитивного й негативного досвіду різних країн у сфері залучення та обслуговування запозичень: від фінансування інфраструктурних проєктів і проєктів модернізації до виникнення боргових пасток і фінансових криз.
Окрему увагу приділено складності прямого порівняння боргових показників країн-емітентів резервних валют (США, Японії, країн Єврозони), що мають значні монетарні та інституційні переваги, з економіками слаборозвинених держав, більш уразливих до зовнішнього тиску. Проблематика зовнішнього боргу України розглядається через призму світ-системного аналізу І. Валлерстайна, що дозволяє осмислити боргову залежність як механізм поглиблення глобальної нерівності.
У межах дослідження здійснено оцінку структури, джерел, вартості та динаміки державного боргу України, проаналізовано основні індикатори боргового навантаження –співвідношення боргу до ВВП, доходів бюджету та експорту. Визначено ключові ризики боргової нестабільності та пов’язані з ними політичні й соціальні наслідки: зростання зовнішнього впливу, обмеження фінансування базових суспільних потреб, зниження інвестиційної привабливості.
Запропоновано концептуальні засади посилення ефективності управління боргом як інструмента підтримки інноваційно-інвестиційної моделі суспільного відтворення. Підкреслено, що державний борг за умов належної інституційної спроможності, прозорості запозичень, публічного контролю та орієнтації на стратегічні цілі може виступати не тягарем, а ресурсом розвитку. Така модель має ґрунтуватися на стратегічному плануванні, фіскальній відповідальності, професіоналізмі та підзвітності органів публічної влади.
Постає потреба в глибокому реформуванні чинної системи управління державним боргом з урахуванням актуальних викликів і національних пріоритетів. Ефективне управління борговими зобов’язаннями має стати складовим елементом комплексної стратегії розвитку країни, спрямованої на зменшення зовнішньої залежності, підвищення конкурентоспроможності економіки та забезпечення її інноваційного характеру й самодостатності.

Реалізація ESG принципів у публічному та корпоративному управлінні

2025-12-17T21:41:40+00:00

У статті розглянуто генезис концепції ESG, компоненти ESG (екологічний, соціальний та управлінський), розкрито сутність таких понять, як ESG-принципи, ESG-управління, ESG-фактори, ESG-рейтинги, ESG-звітність, ESG-інвестування та ESG-стратегія. Запропоновано визначення концепції ESG як системної основи трьохвимірного, збалансованого, суспільноважливого і значимого управління компаніями, ринками, територіями, галузями, країнами та регіонами. Розглянуто прояви ESG у таких сучасних концепціях публічного управління, як Whole‑of‑Government, Multi-Level Governance, Collaborative governance, Open‑government та Public participation.
Висвітлено особливості ESG-Governance в корпоративному та публічному секторах. Розглянуто управління інноваціями в рамках ESG-парадигми та запропоновано послідовність дій щодо інтеграції ESG-принципів у стратегії інноваційної діяльності українських компаній. Запропоновано алгоритм дій щодо впровадження системної оцінки ESG-індикаторів в організацію аналітичної діяльності українських корпоративних компаній.
Виділено низку проблемних питань реалізації ESG-принципів у публічному та корпоративному управлінні, зокрема, відсутність уніфікованої ESG-методології для публічного управління, фрагментарність ESG-підходів у стратегічному управлінні підприємствами, недостатність системи ESG-звітності та аудиту, недостатній рівень компетенцій управлінців і менеджерів у сфері ESG, відсутність адаптованої ESG-інфраструктури, необхідність розробки ESG-індикативних систем для державної політики, зокрема у сфері поствоєнної трансформації ринку, оцінки ефективності ESG-інвестицій у відновлення інфраструктури, енергетики, транспорту.
Сформульовано зміст і визначення ESG-методології в публічному управлінні та ESG-методології в корпоративному менеджменті. Розроблено комплекс з 6 блоків взаємопов’язаних заходів щодо впровадження ESG-принципів у публічне та корпоративне управління з позицій поєднання процесів євроінтеграції, цифрової трансформації та сталого розвитку.

Теоретичні засади механізму державного регулювання розвитку банківського сектора

2025-12-17T21:41:31+00:00

Стаття присвячена теоретичому узагальненню змісту та структури механізму державного регулювання розвитку банківського сектора, його ключових компонентів, принципів та важелів функціонування, а також визначенню актуальних проблем та перспективних напрямів його удосконалення.
Актуальність дослідження зумовлена важливістю ефективного державного регулювання банківського сектора, що спрямоване на забезпечення балансу між стабільністю фінансової системи, розвитком банківського сектора та захистом інтересів вкладників і кредиторів.
У статті проаналізовано різні підходи до визначення категорії «механізм державного регулювання» та визначені його відмінності від поняття «механізм державного управління». Запропоноване комплексне визначення поняття «механізм державного регулювання розвитку банківського сектора» як сукупності правових, економічних, адміністративних та організаційних заходів, які здійснюються державними органами з метою забезпечення стабільності, ефективності та надійності банківської системи країни.
Деталізовано основні складові механізму: правове регулювання, регуляторна діяльність Національного банку України, монетарна політика, фіскальна політика, адміністративні заходи та механізми захисту прав споживачів банківських послуг.
Систематизовано ключові складові та структуру механізму, що включає мету, завдання, суб’єкти, об’єкти, принципи, методи впливу (адміністративний, економічний, правовий, організаційний, політичний, мотиваційний, інформаційно-аналітичний) та важелі регулювання (банківське регулювання, банківський нагляд, державний банківський контроль).
Наголошено на важливості розмежування банківського регулювання, банківського нагляду та державного банківського контролю як окремих, але взаємопов’язаних складових.

Публічно-управлінський аналіз впливів соціально-економічного розвитку на ключові параметри сталого розвитку

2025-12-17T21:41:23+00:00

У статі встановлено існування взаємозв’язку між окремими основними показниками соціально-економічного розвитку та індикаторами сталого розвитку територій, де попередньо було виокремлено сукупність показників та індикаторів, розкрито сутність таких взаємозв’язків. Доведено, що наукові дослідження щодо оцінки сталого (збалансованого) розвитку не повною мірою корегуються з вітчизняними нормативними актами щодо оцінки діяльності органів публічного управління.
У статті здійснено аналіз динаміки окремих показників сталого розвитку, починаючи з 2015 року, тобто з моменту прийняття в Україні нормативно-правових документів щодо впровадження ідей сталого розвитку. Цей аналіз дав підстави стверджувати, про позитивні тенденції щодо значень усіх обраних показників, які можна було отримати з відкритих даних, а саме валового регіонального продукту, інвестицій в основний капітал, рівня бідності і зайнятості, викидів вуглекислого газу. Тобто, було обрано індикатори, що відображали усі три складові сталого розвитку. Це дало підстави зробити висновок, що між соціально-економічними показниками та індикаторами сталого розвитку існує взаємозв’язок і взаємозалежність, а, навіть, не повною мірою впроваджена в практику публічного управління ідея сталого розвитку мала ознаки її втілення при позитивному соціально-економічному розвитку територій. У статті зазначено, що тенденції впровадження сталого розвитку в Україну можна відслідковувати лише до початку повномасштабної війни, подальші дані є демонстрацією негативних змін у державі, а значить і в її сталому розвитку.
У статті стверджується, що маючи значний природний і людський капітал, наша держава після закінчення воєнних дій може відновлювати свою економіку, лише за умови імплементації ідей та вимог сталого розвитку. При цьому доцільно виходити з індикаторів екологічної складової сталого розвитку. Робиться висновок, що при оцінці стану розвитку територій доцільно за основу взяти індикатори сталого розвитку, а соціально-економічні показники можуть бути використані в оцінці конкретних галузей та сфер народного господарства.

Інституційне партнерство України з міжнародними організаціями у сфері охорони здоров’я в контексті досягнення цілей сталого розвитку-2030

2025-12-17T21:41:13+00:00

У науковій статті досліджуються актуальні проблеми реалізації міжнародного партнерства України у сфері охорони здоров’я в контексті досягнення Цілей Сталого розвитку-2030 на основі актуалізації публічноуправлінського аспекту. Акцентовано, що основою комплексного механізму публічного адміністрування здоровоохоронної сфери України у досягненні галузевого прогресу є політичний документ «Перетворення нашого світу: Порядок денний у сфері сталого розвитку до 2030 року», який погодили лідери майже 200 країн. Завдяки політичній імплементації вищого рівня, концепт «сталий розвиток» став спільним орієнтиром, навколо якого світ домовився до 2030 року здійснити низку трансформацій. Ефективність суспільних трансформацій залежить від удосконалення механізмів публічного управління та адміністрування. З’ясовано, що Стратегія сталого розвитку України-2030 визначає цілісну структуру стратегічних і операційних завдань у різних сферах, у тому числі й у сфері охорони здоров’я. Їх реалізація спрямована на перехід до інтегрованого економічного, соціального та екологічного розвитку країни. Визначено, що для медичної сфери ця Стратегія окреслює інституційні основи для її ефективного впровадження, напрямки міжгалузевого і міжсекторального співробітництва, а також основні рушійні сили та інструменти реалізації. Підтверджено про низький рівень вихідного стану інкорпорації стратегічних планів медичної сфери України в рамках формування державного пулу таргетованих напрямів сталого розвитку за період 2014-2019 рр. Відзначено позитивні зміни цього стану після 2020 року, що пов’язано з удосконаленням державної політики України в контексті євроінтеграційного руху та прийняттям Стратегії сталого розвитку України до 2030 року. Наголошено про неможливість досягнення Україною глобальної цілі № 3 без її партнерства з міжнародними організаціями у сфері охорони здоров’я. Визначено, що основною організацією, яка виступає партнером України в напрямку удосконалення інституційних механізмів публічного управління та адміністрування сфери охорони здоров’я, є Всесвітня організації охорони здоров’я.

Перспективи і організаційний потенціал щодо повоєнного відновлення та розвитку спортивної інфраструктури в Україні

2025-12-17T21:41:05+00:00

Стаття присвячена проблематиці повоєнного відновлення та розвитку спортивної інфраструктури в Україні. Актуальність теми зумовлена масштабними руйнуваннями, завданими військовою агресією (понад 600 зруйнованих спортивних об’єктів із загальними збитками близько 600 млн доларів), та необхідністю розробки стратегічних підходів до відновлення цієї важливої складової соціальної сфери. Метою статті є концептуалізація перспектив і потенціалу щодо повоєнного відновлення та розвитку спортивної інфраструктури в Україні. У дослідженні проаналізовано нормативно-правові засади та потенціал суб’єктів публічного управління у сфері фізичної культури і спорту, визначено економічні, господарські й організаційні механізми, необхідні для ефективного розвитку спортивної інфраструктури. Запропоновано стратегічну концепцію поетапного відновлення, що охоплює часові горизонти від короткострокових (1-2 роки) до довгострокових (5-10 років) перспектив. Розроблено методологічну матрицю узгодження механізмів публічного управління та етапів відновлення спортивної інфраструктури. Обґрунтовано інноваційні моделі фінансування, зокрема розширені форми публічно-приватного партнерства з інтегрованими соціальними зобов’язаннями, механізми токенізації об’єктів та смарт-контракти для прозорого використання коштів. Визначено трансформаційний потенціал відновлення спортивної інфраструктури, що передбачає формування інтегрованих спортивних екосистем, інтеграцію з системами освіти та охорони здоров’я, цифрову трансформацію управління, а також використання спортивної інфраструктури як інструменту соціальної реінтеграції постраждалих територій. Зроблено висновок, що стратегічний підхід до відновлення спортивної інфраструктури виходить далеко за межі власне спортивної сфери та може стати вагомим чинником сталого соціально-економічного розвитку громад та держави в цілому.

Імплементація вимог Угоди про асоціацію Україна-ЄС в стратегіях місцевих громад під час війни

2025-12-17T21:40:56+00:00

Стаття присвячена аналізу імплементації вимог Угоди про асоціацію Україна-ЄС в стратегіях місцевих громад в умовах воєнного стану. Автори фокусуються на важливій проблемі: українські громади мають конкретні юридичні зобов’язання щодо імплементації EU acquis на місцевому рівні, але це мало досліджено в науковій літературі, але ці зобов’язання чи , як мінімум, ргекомендації, часто невідомі для громад і не стоять у плані на виконання у найближчі місяці чи дні. відповідно, досліджено унікальний феномен впровадження європейських стандартів врядування українськими територіальними громадами під час активних бойових дій, що суперечить традиційним теоріям кризового управління. На основі контент-аналізу офіційних документів ЄС, національного законодавства та стратегій територіальних громад виявлено значний інформаційний розрив між євроінтеграційними зобов’язаннями та практикою місцевого планування. Встановлено, що лише 20% проаналізованих стратегій містять розділи з водних ресурсів згідно з Рамковою водною директивою, обов’язкова стратегічна екологічна оцінка проводилася для 13% документів, а жодна громада не має планів управління відходами відповідно до стандартів ЄС. Систематизовано п’ять основних джерел інформаційного розриву: недостатню інформованість посадових осіб, відсутність методичних рекомендацій центральних органів влади, брак координації між рівнями управління, недостатнє фінансування та відсутність санкцій за невиконання. Розроблено матрицю ризиків євроінтеграційного планування з градацією зобов’язань за терміновістю: зобов’язання 2025 року (басейнове планування, стратегічна екологічна оцінка), завдання 2026-2027 років (енергетичний сектор, управління відходами) та довгострокові зобов’язання до 2030 року (повна інтеграція до систем врядування ЄС). Запропоновано практичний інструментарій для громад у вигляді 6-місячної дорожньої карти з конкретними діями, template інтеграції європейських вимог у планувальні документи та систему peer-to-peer консультацій через асоціації місцевого самоврядування. Результати дослідження мають практичне значення для подолання інформаційного розриву та забезпечення ефективної євроінтеграції на місцевому рівні в умовах війни.

Вироблення та напрями застосування сучасних технологій в публічному управлінні задля забезпечення спроможності територіальних громад

2025-12-17T21:40:48+00:00

Пропоноване дослідження передбачає аналіз ключових тенденцій визначення актуальних завдань розвитку партнерства неурядового сектору з місцевою виконавчою владою та органами місцевого самоврядування, їхньої ролі у процесах формування та реалізації публічної політики, що зрештою має сприяти розвитку громадянського суспільства, підвищенню рівня інституційної спроможності територіальних громад, формуванню їхньої ресурсної стійкості. Відповідно, становлення спроможності територіальних громад відбуватиметься із становленням громадських інституцій цих громад. Проаналізовано основні інструментарії впливу організацій громадянського суспільства на публічну політику та унормовані, усталені формати й механізми взаємодії організацій громадянського суспільства з органами державної влади на центральному та місцевому рівнях. Певну увагу приділено участі громадських організацій у реалізації інструментів прямої демократії на місцевому рівні, що набуває подальшої актуальності відповідно до процесів децентралізації в Україні. Визначено, що легітимація керівника підтверджує повноваження та виправдовує прийняття управлінських рішень. Процес легітимації керівника місцевих органів публічної влади має відбуватися не тільки на його зобов’язанні якісно виконувати посадові функції, а й на засадах високого рівня професійної компетентності та моральності відповідно до потреб та інтересів громадян шляхом сприйняття результатів своїх дій і відповідальності за них.

Адаптація управлінських моделей у сфері культури до умов воєнного стану: практики Дергачівської міської територіальної громади (Харківська область)

2025-12-17T21:40:39+00:00

У статті висвітлюється трансформація закладів культури Дергачівської міської територіальної громади (Харківська область) упродовж 2022-2025 рр. – від початкової фази повномасштабної агресії РФ до нинішнього посткризового етапу відновлення. Висвітлено нові управлінські функції культурних інституцій громади – гуманітарні хаби, психосоціальні простори, укриття, онлайн-майданчики та осередки культурної дипломатії. Теоретичною основою стали концепції кризового публічного управління, кластерного підходу та гуманітарної безпеки. Емпіричну базу становлять напівструктуровані інтерв’ю з представниками органів місцевого самоврядування громади та працівниками культурних інституцій, аналіз нормативних актів та статистика втрат культурної інфраструктури. Проаналізовано приклади міжгалузевої співпраці, залучення міжнародної допомоги, інтеграції дітей у культурні процеси та стратегічного планування у сфері культури. Доведено, що системне партнерство влади, неурядових організацій, закладів культури та бізнесу підвищує стійкість територіальної громади, а крос-секторальні кластерні ініціативи покращують доступ населення до культурних послуг навіть під час війни у прифронтових територіальних громадах, серед яких є Дергачівська міська територіальна громада Харківської області. Показано, як культурні інституції громади стали не тільки інструментом збереження національної ідентичності, але й соціальної згуртованості та адаптації до екстремальних умов. Досвід Дергачівської міської територіальної громади (далі – Дергачівська МТГ) є цінним прикладом формування політики культурної стійкості в умовах надзвичайних та кризових ситуацій. Стаття має теоретичне та практичне значення для подальшого дослідження моделей адаптації культурної сфери в умовах війни, стратегій залучення міжнародної допомоги та удосконалення стратегій соціально-економічного та культурного розвитку територіальних громад, механізмів швидкого відновлення культурної інфраструктури на етапі післявоєнної реконструкції.

Методологічні засади науки державного управління як необхідний елемент освітніх програм з публічного управління та адміністрування

2025-12-17T21:40:30+00:00

Практична необхідність ефективного розв`язання в Україні складних завдань повоєнного відновлення, пов’язаних у тому числі з відбудовою об’єктів виробничої та соціальної інфраструктури, потребує підвищення якості професійної підготовки управлінських кадрів для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших організацій публічної сфери. Вирішення відповідних комплексних антикризових завдань на загальнодержавному та місцевому рівнях вимагає впровадження інновацій, ухвалення форсайт–рішень, що неможливо без розуміння методологічного інструментарію галузі науки державного управління. У зв’язку із цим, проведено актуальне дослідження щодо наявності методологічних засад науки державного управління в освітніх програмах закладів вищої освіти України зі спеціальності «Публічне управління та адміністрування» (на прикладі тринадцяти магістерських та бакалаврських освітньо-професійних програм). У статті використано такі методи дослідження: гіпотетико-дедуктивний метод, методи аналізу джерельної бази, документів, а також методи герменевтичної інтерпретації, порівняння, узагальнення та синтезу. Конкретні освітньо-професійні програми із зазначеної спеціальності певних українських закладів вищої освіти обирались методом випадкової вибірки. Установлено, що в Україні підготовлено та видано значну кількість наукових та навчальних праць з методологічних засад науки державного управління, що мають фундаментальне значення для професійної підготовки кадрів для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших організацій публічної сфери за освітніми програмами спеціальності «Публічне управління та адміністрування» в частині науково-методологічної складової. Обґрунтовано тезу про те, що методологічні засади галузі науки державного управління, зокрема спеціальна методологія наукового дослідження державного управління, є визначальними для формування інтегральної та деяких спеціальних (фахових) компетентностей здобувачів бакалаврського та магістерського рівнів вищої освіти зі спеціальності «Публічне управління та адміністрування». Доведено, що методологічні засади галузі науки державного управління мають бути необхідним елементом освітніх програм із зазначеної спеціальності.

Модернізація системи підготовки керівних кадрів галузі охорони здоров’я у закладах вищої освіти за трансформаційних умов

2025-12-17T21:40:20+00:00

У статті зосереджено увагу на модернізації освітніх програм, посиленні їх практичної спрямованості, інтеграції інноваційних підходів та міжнародного досвіду підготовки керівних кадрів галузі охорони здоров’я. Метою статті є обгрунтування організаційних і методичних підходів щодо удосконалення системи підготовки керівних кадрів галузі охорони здоров’я у закладах вищої освіти за трансформаційних умов. Комплексний підхід до формування компетенцій професійних управлінців, лідерів медичної галузі дозволить побудувати сучасну, ефективну та пацієнтоорієнтовану та ресурсоефективну та інвестиційно привабливу систему охорони здоров’я.
Дана стаття аналізує сучасний стан підготовки професійних управлінців, керівників закладів охорони здоров’я у закладах вищої освіти України, характеризує ключові особливості та окреслює перспективні напрями розвитку освітніх програм для формування висококваліфікованих фахівців, здатних ефективно реагувати на виклики сучасної системи охорони здоров’я. Доведено, що професійне управління галуззю охорони здоров’я в умовах динамічних змін за трансформаційних умов вимагає від керівників системних знань і глибоких компетенцій у сфері менеджменту, економіки, права, психології та інформаційних технологій.
Запропоновано створення науково-методичного об’єднання з підготовки керівних кадрів системи охорони здоров’я на базі провідних закладів вищої освіти, в яких реалізуються освітні програми за спеціальностями, предметна область яких стосується управління та адміністрування, відповідно до деталізованої галузі Міжнародної стандартної класифікації освіти ISCED-F 2013 [21], що передбачає набуття відповідних спеціальних (фахових) компетентностей згідно із затвердженими Стандартами для другого (магістерського) рівня вищої освіти з урахуванням галузевої специфіки. Головною метою діяльності науково-методичного об’єднання пропонується вважати всебічне теоретичне та науково-методичне обґрунтування процесу підготовки керівних кадрів системи охорони здоров’я на основі світового досвіду підготовки, підвищення кваліфікації та безперервного професійного розвитку фахівців зазначеної категорії.

Професійна підготовка фахівців як важливий компонент кадрової політики сфери цивільного захисту

2025-12-17T21:40:12+00:00

Статтю присвячено аналізу професійної підготовки фахівців у формуванні ефективної кадрової політики сфери цивільного захисту України та розроблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо її вдосконалення з урахуванням сучасних викликів. Виявлено нагальну необхідність перегляду та удосконалення кадрової політики цивільного захисту зумовлену ключовими детермінантами. Досліджено комплекс нормативно-правових документів з питань професійної освіти, підготовки фахівців сфери цивільного захисту. Виявлено особливості системи підготовки фахівців у сфері цивільного захисту. Акцентовано на ролі Державної служби України з надзвичайних ситуацій щодо професійної підготовки фахівців сфери цивільного захисту. Сфокусовано на адаптації новопризначених службовців для посилення ефективності роботи ДСНС та зменшення плинності кадрів як важливої компоненти подальшого професійного зростання. Охарактеризовано механізм проведення навчання керівного складу та фахівців, діяльність яких пов’язана з організацією та здійсненням заходів із питань цивільного захисту. Визначено засади освітньої діяльність з функціонального навчання навчально-методичних центрів сфери цивільного захисту. Встановлено відсутність цілісної системи безперервної антистресової підготовки фахівців сфери цивільного захисту на всіх етапах їхнього професійного розвитку. Акцентовано на підвищенні ефективності формування психологічної готовності курсантів до діяльності в ризиконебезпечних обставинах. Обґрунтовано інтеграційнійні процесів України актуалізують потребу підвищення якості іншомовної підготовки майбутніх фахівців у сфері цивільного захисту в закладах вищої освіти з особливими умовами навчання, визначено напрями удосконалення. Для підвищення якості державної кадрової політики в сфері цивільного захисту запропоновано напрями оптимізації. Професійна підготовка фахівців сфери цивільного захисту вважається запорукою ефективності діяльності служби цивільного захисту України. Характерною рисою цієї підготовки є формування змісту професійної підготовки з врахуванням компетентнісного, діяльнісного та міждисциплінарного підходів.

Студентський голос у процесах реорганізації закладів вищої освіти в Україні

2025-12-17T21:40:03+00:00

У статті досліджується участь студентів у процесах реорганізації закладів вищої освіти (ЗВО) в Україні, яка, попри нормативні гарантії, залишається переважно формальною або символічною. Проблема недостатньої інституціоналізації студентського голосу набуває особливої актуальності на тлі масштабної реструктуризації мережі ЗВО в Україні. У роботі застосовано метод кейс-аналізу прикладів реорганізацій ЗВО України з використанням контент-аналізу документів, інтерв’ю, спостережень, фокус-груп та аналізу публічного дискурсу. Результати показали, що більшість процесів реорганізації здійснюється без змістовного залучення студентської спільноти, що породжує ризики протестної мобілізації, втрати академічної ідентичності та зниження якості комунікації між стейкхолдерами. У деяких випадках студентські ініціативи мали вирішальний вплив на перебіг процесу та його наслідки. Переважно практика свідчать про те, що студенти здебільше виступають не як рівноправні учасники реорганізацій, а як пасивні об’єкти змін. Зазначене входить у протиріччя із декларованими у законах України та виступах керівництва МОН України принципами та підходами сучасного врядування в сфері освіти (партисипативність, прозорість, підзвітність, верховенство права, орієнтація на консенсус, справедливість та інклюзивність, результативність та ефективність). Виявлено, що обмеженість або відсутність механізмів ефективної участі студентської спільноти негативно позначається на сприйнятті легітимності змін, генерує протестні настрої та посилює недовіру до адміністративних процедур з боку органів публічної влади та керівництва ЗВО. На основі аналізу запропоновано концептуальну модель студентоцентричної реорганізації ЗВО, яка передбачає активну участь студентів у стратегічному плануванні, ухваленні рішень і моніторингу змін реорганізацій ЗВО. Стаття обґрунтовує необхідність переходу від декларативної участі студентів до їхнього партнерства в управлінні трансформаціями вищої освіти. Запропоновані висновки можуть бути використані для вдосконалення освітньої політики в контексті оптимізації мережі ЗВО.

Перспективи працевлаштування осіб з інвалідністю в Україні

2025-12-17T21:39:54+00:00

У статті, завдяки статистичному аналізу, було доведено, що ринок праці в Україні в умовах воєнного стану характеризується значними диспропорціями. У порівнянні з попередніми п’ятьма роками ситуація на ринку праці змінилася на протилежну, оскільки за останні роки кількість безробітних та шукачів роботи перевищує кількість вакансій. Протягом двох останніх років спостерігається тенденція до зниження як вакансій так і зареєстрованих безробітних, проте цей показник не відображає реальної кількості шукачів роботи. Поряд з цим спостерігається різкий дефіцит кадрів в окремих галузях та сферах, як в освіті, енергетиці, водопостачанні та інших, тобто там, де необхідні кадри з високим рівнем кваліфікації.
У статті зроблено висновок, що завдяки направленій державній політиці щодо працевлаштування людей з інвалідністю відсоток працевлаштованих зростає. На таку ситуацію впливає також той факт, що кількість людей з інвалідністю збільшується у результаті війни, а значить – це люди, які мають і кваліфікацію, і досвід роботи, що при підтримці держави дає їм вищі шанси на працевлаштування. Проте працевлаштування осіб з інвалідністю в умовах диспропорції ринку є складним і через різке абсолютне зростання кількості таких людей відсоткове порівняння працевлаштованих не є достатньо коректним.
У статті запропоновано вважати перспективними напрямами роботи органів публічної влади, роботодавців та громадськості щодо працевлаштування осіб з інвалідністю їх законодавчу підтримку, розвиток дистанційної роботи, професійну реабілітацію і навчання, підтримку підприємництва для осіб з інвалідністю, діяльність з популяризації переваг роботодавців при влаштуванні людей з інвалідністю. Зроблено висновок, що дані напрями містять в собі реалізацію відповідних заходів, які мають змінюватися у процесі їх виконання. У статті стверджується, що при збереженні тенденцій щодо державної політики з підтримки осіб з інвалідністю кількість працюючих осіб з інвалідністю може різко збільшитися.

Безпека людини в історичній ретроспективі та перспективі

2025-12-17T21:39:45+00:00

Проаналізовано питання щодо значущості безпеки у процесі формування та розвитку людської цивілізації – від античних часів і до сьогодення. Гіпотезою дослідження визнано положення про те, що історичний досвід має важливе значення і для сучасних заходів із забезпечення безпеки окремих людей та соціуму в цілому. При цьому наголос зроблено на безпеці людини, адже безпека людини визнається однією з найвищих соціальних цінностей. Під таким кутом зору аналізується і проблематика співвідношення свободи і безпеки, яка існувала споконвічно, як споконвічним було прагнення людини до якихось ніким не обмежених дій (свобода) та водночас намагання якимось чином обмежувати цю свободу (як правило, з міркувань забезпечення безпеки як для соціуму та держави, так і для окремої людини).
Причому, у процесі історичного поступу суттєвим чином змінювалося і відношення до забезпечення безпеки людини та участі в цьому процесі органів державної влади. Доведено, що водночас перманентною була і залишається проблема впливу влади на забезпечення безпеки окремих осіб та соціуму в цілому. Найперше вона стосувалася якраз співвідношення свободи (як вільного вибору особою власної поведінки) та безпеки (найперше, як державно-владних заходів з безпеки, які почасти обмежували і права та свободи громадян). Сучасному демократичному врядуванню властивий постійний пошук балансу між «безпекою» та «свободою». Проте, на що звертається особлива увага, у разі настання кризових явищ чи збройної агресії пріоритетне значення надається національній безпеці (що є вимушеним і необхідним, адже за таких умов насамперед держава має убезпечити громадян від усіляких загроз та небезпек, які загрожують національній безпеці та разом з тим і безпеці окремих індивідів).