Психологічне консультування і психотерапія

Концептуальні розширення клієнтоорієнтованої психотерапії

Олександр Кочарян, Наталія Барінова — Mon, 30 Jun 2025 00:00:00 +0000

Стаття присвячена аналізу клієнт-центрованої психотерапії (КЦТ), а саме ключовим точкам її зростання. М. Купер визначив різні варіанти тлумачення ССТ через метафору «потоку», або «течії». У полі КЦТ зустрічаються, зливаються і знову розділяються чотири потоки: ) недирективність психотерапевта, експертність клієнта та його актуалізація; 2) стосунки, що допомагають, необхідні й достатні умови зміни клієнта в психотерапії, втручання психотерапевта має статус стосунків, а не техніки; 3) експірієнтальність/емоційність, що ґрунтується на моделі стресу Роджерса, - відсторонення себе від власних переживань, відчуженість від природного потоку; 4) прихильність соціальній справедливості, рівності та турботливій взаємодії з іншими. Автор зазначає, що можуть бути присутні й інші потоки, які, вливаючись у річку КЦТ, можуть там стати домінантними, а можуть посідати й досить скромне місце. Потоки можуть різнитися і за часом свого існування. Зрозуміло, що кожен потік має різні теоретико-методологічні обґрунтування, тож якесь питання про те, який потік актуальний сьогодні, а іншими словами, які точки зростання КЦТ, визначають подальший розвиток цієї психотерапевтичної модальності, є надзвичайно актуальним. Роздуми про теоретичний розвиток КЦТ можуть ґрунтуватися на двох стратегіях: 1) розширення концептуального ладу КЦТ за рахунок залучення зовнішніх стосовно КЦТ ресурсів; 2) розширення КЦТ за рахунок внутрішніх, іманентних для КЦТ ресурсів. У другому випадку йдеться не про доповнення ССТ, а про її теоретичне розширення, пов'язане з рефлексією її власних теоретичних засад. Згідно з C.S. Hall і G. Lindsey, К.Роджерс був «організмічним теоретиком», уповав на розумність натуральність, природність терапевтичного процесу. P. Ogden і J. Fisher вказують на зміну психотерапевтичної парадигми, яка відбувається, на відхід від «вербального, лінгвістичного та експліцитного» в бік «невербальних, тілесних та імпліцитних процесів». Така зміна парадигм визначається питаннями ефективності психотерапії. У К. Роджерса в описі процесу в книжці «On Becoming a Person: A Therapists View of Psychotherapy (Boston, 1961) ми зустрічаємо поєднання слів “сенсорне і вісцеральне” 6 разів, а слово “тіло” - два. У тексті закладена ідея цілісності, коли не можна забути тіло. Цей тип КЦТ - «знизу вгору». КЦТ має потенціал роботи з глибинними мозковими утвореннями та вісцеросенсорним досвідом. У КЦТ існує два типи зцілювальних процесів: причинний процес ззовні (якість стосунків) і процес, що забезпечує, зсередини. Другий процес розкривається через теоретичне розширення «механізмом емоційного врівноваження», який в імпліцитній формі представлений у підході К. Роджерса, та опис емоційних «заторних» утворень. Кожен час народжує ті теоретичні рухи, які його відображають. На мій погляд, сьогодні це нейропсихотерапія та психотерапевтична технологія, а також інтерес до тіла. Таким чином, маяками подальшого розвитку клієнт-центрованої терапії є тріада: «мозок-тіло-терапевтичні техніки».

Особливості тематичних тенденцій в клієнтських запитах під час военного стану та специфіка роботи в КЦТ з ними

Андрій Харченко, Віталій Федосєєв, Алла Лісеная, Євген Лісений, Сергій Барінов — Mon, 30 Jun 2025 00:00:00 +0000

Вісім років Антитерористичної операції, Операції Об’єднаних Сил та понад три роки повномасштабного вторгнення в Україну російської федерації – це ті складні реалії, в яких проживає український народ. В даній статті описані деякі тематики клієнтських запитів з психотерапевтичної практики, які виникли як наслідок тривалого перебування людей в даних реаліях та особливості психотерапевтичної роботи з ними в клієнт-центрованій психотерапії (КЦТ) К.Р. Роджерса. До зазначених тематик належать: робота з військовослужбовцями, невизначена втрата, ефект відкладеного життя, вимушене перебування членів родини на відстані, вторинна травматизація у близьких та родичів військовослужбовців.

В роботі з військовослужбовцями важливо враховувати їх орієнтованість на уставні взаємини з оточенням, що обумовлює важливість формування позиції експерта у психотерапевта та більш тривале встановлення контакту, при якому не рекомендується робити акцент на емоціях та почуттях, як це прийнято розуміти в класичному уявленні при роботі в КЦТ. Важливим є врахування часу для терапії, який часто є лімітованим, та враховувати певні особливості використання класичних технік методу, а техніку «метафора» взагалі використовувати не рекомендується. В роботі з невизначеною втратою описане використання ідеї супроводу терапевтом та мінімального «втручання» у прийняття рішень та вибору щодо втрати, що не має традиційно єдиного варіанту вирішення проблеми. В роботі з тематикою вимушеного перебування на відстані членів родин використовуються ідеї роботи з подружжями та родинами в цілому, запропоновані К.Р. Роджерсом. Робота з профілактикою виникнення вторинної травматизації у членів родини військовослужбовців пов’язана з розширенням спектру его-синтонних структур особистості та формування зрілої позиції. Використання ресурсності «специфічних» стосунків, описаних К.Р.Роджерсом, ідея «тут і зараз», невтручання в свідомий пошук себе клієнтом, повноцінно функціонуючої особистості, використовуються при роботі з ефектом відкладеного життя. Зазначено також ідею комлементарності «понять повноцінно функціонуюча особистість» та «посттравматичне зростання».

Застосування технології субсенсорного впливу для проведення психокорекційної роботи зі хворими на депресивні розлади

Людмила Шестопалова, Володимир Луцик, Ірина Войтенко, Ярослава Нуднова — Mon, 30 Jun 2025 00:00:00 +0000

Метою дослідження було апробація та оцінка ефективності методики комплексного зоро-перцептивного субсенсорного психокорекційного впливу для проведення психокорекційної роботи з хворими на депресивні розлади. Нами створено спеціальну методику зоро-перцептивного субсенсорного психокорекційного впливу, яка базується на використанні швидкоплинних субсенсорних зорових стимулів. Було обстежено 52 хворих з різними клінічними формами депресивних розладів (F31.3; F32.0; F32.1; F33,0; F33.1; F33.11; F34.1; F43.1; F43.2), основну групу утворили 28 хворих, групу порівняння увійшли 24 пацієнта. Пацієнти основної групи отримували наряду з лікуванням та реабілітацією згідно затверджених МОЗ України клінічних протоколів та настанов, сеанси комплексного субсенсорного впливу, у хворих групи порівняння субсенсорная стимуляція не проводилась. Для оцінки ефективності субсенсорного психокорекційного впливу було здійснено психодіагностичне обстеження до початку психокорекції та після її завершення. Застосовувались наступні психодіагностичні методики: методика «Самооцінка», Шкала резильєнтності, Госпітальна шкала депресії та тривоги (HADS), «Толерантність до невизначеності», опитувальник часової перспективи Зімбардо. У хворих, які зазнавали субсенсорного психокорекційного впливу, відзначалися достовірне зростання резильєнтності, більш виражена редукція депресивної та тривожної симптоматики, зменшення фаталістичного ставлення до сьогодення; крім того, поліпшується сприйняття власного майбутнього. Таким чином, застосування комплексної субсенсорної психокорекції у хворих на депресивні розлади сприяє достовірній редукції симптомів чотирьох основних психологічних кластерів як базових об’єктів-мішеней для проведення психокорекційної роботи, а саме: редукція депресивної та тривожної симптоматики (кластер «Емоційні порушення»); зростання рівня резильєнтності (кластер «Дезадаптивно-поведінкові зміни»); гармонізація самооцінки (кластер «Світовідчуття та образ Я); зменшення фаталістичного ставлення до сьогодення. Також поліпшується сприйняття свого майбутнього (кластер «Хроноперцепція»).

Гіперсексуальність: норма чи патологія?

Гарнік Кочарян — Mon, 30 Jun 2025 00:00:00 +0000

У статті обговорюється питання про те, чи слід відносити гіперсексуальність до норми або до патології. Зазначається, що незважаючи на те, що патологічна гіперсексуальність – явище, існування якого не можна заперечувати, низка авторів висловлюється проти включення її та сексуальної залежності до класифікаційних систем за такими обставинами: (1) в даний час нібито недостатньо перевірених фактичних даних для встановлення діагностичних критеріїв, щоб ідентифікувати таку поведінку як психічний розлад, і дослідження нібито ще не з’ясували, чи дійсно патологічні симптоми, що узгоджуються з цими мітками, такі як тривожність і проблема з контролем імпульсів, справді пов’язані з надмірною сексуальною поведінкою; (2) віднесення людей з гіперсексульністю до психічної патології нібито просто відображає культурну неприязнь до виняткової сексуальної поведінки, а маркування сексуальних спонукань «екстремальними» просто стигматизує людей, які не відповідають нормам їхньої культури чи нормам групи однолітків; (3) компульсивна сексуальна поведінка була визнана аномальною «моралістами від медицини», які виступають у ролі «громадських контролерів» та нав’язують свої ортодоксальні погляди; (4) чим частіше психологи та адвокати оголошують ті чи інші форми поведінки неконтрольованими компульсіями, тим менше людей притягають до відповідальності за їхні дії, навіть якщо ці дії завдають шкоди іншим людям; (5) вказують на відсутність чітких відмінностей між нормальним та патологічним рівнем сексуальних бажань та поведінки. Автор висловлює думку, що гіперсексуальність може бути як фізіологічною, так і патологічною. Іноді в окремих випадках справді буває нелегко розмежувати, чи слід її відносити до норми чи до патології. У статті повідомляється, що у МКХ-11 замість «Підвищеного статевого потягу» (МКХ-10, код F52.7) було запроваджено код 6C72 «Компульсивний розлад сексуальної поведінки». Наводиться його характеристика. Однак повідомляється, що в даний час існує кілька концептуалізацій патологічної гіперсексуальності: обсесивно-компульсивна, адиктивна, обумовлена порушенням контролю імпульсів, а також виділена автором модель, яка пов’язана з розладом у формі постійного генітального збудження та синдромом подразнених статевих органів. На думку автора, кожна з названих концептуалізацій (моделей) патологічної гіперсексуальності є корисною у певних випадках, оскільки краще, ніж інші, характеризує стан конкретного хворого. Ці моделі можуть «перетинатися» у одного і того ж хворого, а їх прояви змінювати один одного в динаміці перебігу гіперсексуальності. На думку автора, спроби заперечення існування патологічної гіперсексуальності спотворюють реальність, є антинауковими й не відповідають численним клінічним спостереженням.

Дитяча травма як чинник агресивності в дорослому віці

Жанна Вірна, Оксана Іванашко — Mon, 30 Jun 2025 00:00:00 +0000

Стаття присвячена теоретичному та емпірико-діагностичному вивченню детермінації агресивності в дорослому віці показниками негативного дитячого досвіду. Метою презентованого матеріалу є теоретичне обґрунтування та емпіричне з'ясування детермінаційного впливу дитячих травм на прояви агресивності в дорослому віці. В основу покладено метод бібліографічного огляду теоретико-емпіричних джерел із зазначеної проблеми та емпіричні методи з використанням діагностичних строгоформалізованих і малоформалізованих засобів та статистичних процедур (стандартизація даних, кореляційний аналіз, метод визначення корегентності корелограм). До результатів належить презентація методологічного підґрунтя зазначеної проблеми в межах класичного психоаналізу і теорій об'єктних відносин, психофізіологічних та когнітивних концепцій травми людини. Розроблено програму емпірико-діагностичного вивчення детермінаційного впливу дитячих травм на прояви агресивності в дорослому віці та обґрунтовано вибірку дослідження. Емпіричним шляхом експліковано, що для респондентів з формою негативного дитячого досвіду «деструктивне ставлення оточення» притаманними є такі форми агресивності як «почуття вини» і «підозрілість», які у комплексі із особистісними показниками утворюють специфічний емоційно-уникаючий симптомокомплекс, що відображає емоційну схильність до стресу, пригнічений настрій через втрату мотивації, песимізм і уникання взаємодії з іншими; а для респондентів з формою негативного дитячого досвіду «проживання в дисфункціональній сім'ї» домінуючими виявилися такі форми агресивності як «роздратування» та «почуття вини», які у комплексі з особистісними показниками оформлені у афективно-напружений симптомокомплекс, що відображає низький поріг емоційної збудливості, часті негативні емоції, нетерпимість до зовнішніх впливів, інтерперсональні труднощі та внутрішній дискомфорт. У висновках зазначено, що запропонований формат дослідження є продуктивним доповненням в психоконсультативній практиці.

Опитувальник діагностики емоційного компоненту есенціальної саморегуляції (ОДЕС-2-Е) і його інтерпретація

Ігор Кочарян — Mon, 30 Jun 2025 00:00:00 +0000

У статті представлено авторську психодіагностичну методику – «Опитувальник діагностики емоційного компоненту есенціальної саморегуляції (ОДЕС-2-Е)», яка створена для вивчення емоційної складової есенціальної саморегуляції особистості. Поняття есенціальної саморегуляції розглядається як здатність людини реалізувати власну тенденцію до самоактуалізації, зберігати автентичність, внутрішню узгодженість і сенс у різних життєвих обставинах, спираючись не лише на функціональні механізми контролю, а передусім на зв’язок із власними цінностями, глибинними потребами та сутнісною ідентичністю. Такий підхід є актуальним у контексті дослідження особистісного зростання, самореалізації, подолання екзистенційних криз і збереження психологічного благополуччя. Методика дозволяє досліджувати чотири типи емоційних станів: афект (інтенсивне, часто імпульсивне збудження), амбівалентність (емоційна суперечність, внутрішній конфлікт), оптимум (стан балансу, злагоди, інтеграції), апатія (відсутність емоційної включеності, відсторонення). Кожен із цих модусів вивчається у трьох ключових сферах функціонування: загальній (екзистенційній), професійній та сімейній. Структура тесту передбачає 6 ситуаційних блоків, що моделюють типові життєві виклики; кожен блок має по 8 варіантів відповідей. Респондент обирає від 3 до 5 відповідей, які найкраще відображають його емоційне реагування. Такий формат дозволяє зафіксувати багатовимірність емоційного досвіду і визначити індивідуальний профіль саморегуляції. Методика застосовується в наукових дослідженнях, психотерапевтичній та консультативній практиці, освітньому процесі, психологічному супроводі розвитку особистості. У статті викладено теоретичну основу методики, її структуру, принципи побудови шкал, логіку інтерпретації результатів, а також можливості практичного використання для виявлення сильних сторін, вразливостей і потенціалу емоційної інтеграції.

Психометрична оцінка опитувальника діагностики емоційного компоненту есенціальної саморегуляції (ОДЕС-2-Е)

Ігор Кочарян — Mon, 30 Jun 2025 00:00:00 +0000

У статті представлено авторську психодіагностичну методику «Опитувальник діагностики емоційного компоненту есенціальної саморегуляції» (ОДЕС-2-Е), яка створена для вивчення глибинних механізмів емоційного функціонування особистості. Теоретичною основою методики є концепція есенціальної саморегуляції, що розглядається як здатність людини зберігати автентичність, внутрішню цілісність і смислову узгодженість у відповідь на зовнішні впливи, залишаючись у контакті з власними цінностями, потребами та тенденцією до самоактуалізації. Відповідно, методика спрямована не лише на вимірювання функціонального рівня регуляції, а й на діагностику смислового та емоційного ядра особистості. Інструмент включає чотири шкали: Афект (емоційна збудженість, імпульсивність), Амбівалентність (суперечливі емоції), Оптимум (внутрішня злагодженість, рівновага) та Апатія (відчуження, емоційне виснаження). Кожен модус діагностується в трьох сферах життя: загальній, професійній та сімейній. Структура методики складається з шести ситуаційних блоків, у кожному з яких респондент обирає 3–5 варіантів відповідей із 8 можливих, що дозволяє фіксувати багатовимірність емоційного реагування. Результати психометричного аналізу свідчать про належну надійність шкал (α-Кронбаха в межах 0,71–0,78), високу дискримінативність тверджень і відповідність теоретичної моделі на рівні 75% (за результатами факторного аналізу). Конструктна валідність підтверджена кореляційними зв’язками з іншими психологічними інструментами: тестом емоційного інтелекту Н. Голла, шкалою психологічного благополуччя К. Ріфф та Чотиримодальним емоційним опитувальником Рабіновича. Стандартизація шкал дозволяє інтерпретувати результати як у відсотках, так і в сирих балах із використанням нормативних меж. Додатково проаналізовано відмінності між чоловіками і жінками: жінки показали вищі значення за шкалою Амбівалентності, а чоловіки — за шкалою Апатії, що може відображати відмінності в емоційному включенні та регуляції. Методика є зручною для використання в індивідуальній діагностиці, наукових дослідженнях, психотерапії, освітній і тренінговій роботі. Вона дозволяє не лише діагностувати стан емоційної саморегуляції, а й окреслити ресурсні можливості, зони розвитку та напрямки особистісного зростання.

Eмоційна резистентність в переживанні травми свідка війни

Костянтин Волков — Mon, 30 Jun 2025 00:00:00 +0000

Стаття присвячена емпіричному обґрунтуванню емоційної резистентності в переживанні травми свідка війни на вибірці студентської молоді. Метою презентованого матеріалу є емпірична експлікація особливостей вияву емоційної резистентності в переживанні травми свідка війни. В основу покладено методи бібліографічного огляду емпіричних джерел із зазначеної проблеми, починаючи з 2015 року по 2024 рік та емпіричні методи з використанням діагностичних (шкала оцінки стійкості до стресу Коннора-Девідсона (CD-RISC), симптоматичний опитувальник (SLR-90-R); опитувальник соціально-психологічної адаптації Роджерса-Даймонда, опитувальник Плутчика-Келлермана-Конте; шкала диференціальних емоцій К. Ізарда; шкала базових переконань Р. Янова-Бульмана; опитувальник посттравматичного зростання Р. Тадеші і Л. Калхаун); статистичних засобів (процедура стандартизації або z-перетворення даних, дискримінантний аналіз, непараметричний критерій Манна-Уітні, факторний аналіз, множинний регресійний аналіз. До результатів належить методологічна презентація теоретичних припущень щодо зумовленості переживання травми свідка війни реальними показниками психічного стану людини та показниками емоційної стійкості, що у психологічному альянсі є потужним особистісним ресурсом переживання емоційно-напруженої ситуації війни. Розроблена програма емпіричного дослідження, а також комплекс використаних методів математичної обробки результатів дослідження дали змогу визначити особистісні симптомокомплекси прояву емоційної резистентності для студентів з високим та середнім рівнем прояву стресостійкості. Психологічний профіль студентів з високим рівнем стресостійкості визначається адаптивними якостями гнучкості мислення і поведінки, самоорганізації та просоціальної взаємодії з іншими людьми; а психологічний профіль студентів з середнім рівнем стресостійкості характеризується цілеспрямованістю, вираженим почуттям справедливості, усвідомленням особистісної відповідальності за життєві обставини та прагненням до домінування. У висновках зазначено, що отримані результати можуть успішно використовуватися психологами в системі освіти для моніторингу психологічного відновлення та посттравматичного зростання студентів.