Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія "Питання політології"

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ВЛАДИ В УМОВАХ ВІЙНИ: ВИКЛИКИ ДЛЯ ДЕМОКРАТИЧНОГО МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ НА ПРИКЛАДІ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Антон Авксентьєв — Sun, 25 May 2025 00:00:00 +0000

Досліджується вплив повномасштабної війни на реалізацію реформи децентралізації влади. Розпочата в 2014 році реформа децентралізації зі старту впроваджувалася на тлі російсько-української війни, однак протягом 2022-2024 років загальний вектор реформи суттєво змінився. Розглядаються останні дослідження, експертні дискусії та ключові аргументи протилежних сторін щодо доцільності децентралізації в умовах війни. Аналізуються зміни у балансі владних повноважень та контролі над бюджетним фінансовим ресурсом. Виявлено, як послабленню політичного впливу органів місцевого самоврядування сприяло впровадження інституту військових адміністрацій (зокрема, військових адміністрацій населених пунктів, які заміщують повноваження місцевих рад). Відзначено відсутність чітких критеріїв запровадження військових адміністрацій населених пунктів, що відкриває можливості політично заангажованих зловживань із тиском на місцеве самоврядування з боку президентської вертикалі. Проаналізовано динаміку доходів державного та місцевих бюджетів протягом 2021-2024 років. Показано, як зменшується частка місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України. Також проведено порівняльний аналіз динаміки доходів зведених бюджетів усіх областей України за 2021-2024 роки. Продемонстровано різні траєкторії бюджетної динаміки «прифронтових» та «тилових» регіонів, що зумовлює необхідність у зміні державної регіональної політики. На підставі дослідження інституційних змін у балансі владних повноважень та бюджетної динаміки аргументовано висновки про тенденції «рецентралізації» – посилення президентської вертикалі та зменшення політичної самостійності місцевого
самоврядування.

ВІЙНА І РЕГІОНАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ: ЯК ЗМІНИЛАСЯ АРХІТЕКТУРА ПОЛІТИЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ В УКРАЇНІ

Уляна Мовчан — Sun, 25 May 2025 00:00:00 +0000

Розглядаються питання трансформації відносин між центральною владою та регіональними акторами в Україні в умовах повномасштабної російської агресії. Метою дослідження є аналіз того, як війна трансформувала відносини між президентом України та місцевими органами влади, включаючи використання військових адміністрацій, посилення виконавчих повноважень мерів, згортання фіскальної автономії, а також неформальні механізми впливу. Аналізуються теоретичні підходи до субнаціональної політики в демократичних та гібридних режимах, особливості децентралізації як фактора демократизації або укорінення місцевого авторитаризму. Досліджується еволюція українського місцевого самоврядування від централізованої моделі 1990-х років до реформи децентралізації 2014-2021 років, що посилила фіскальну автономію громад та роль мерів великих міст. Особлива увага приділена впливу війни на архітектуру політичної взаємодії: консолідації влади в Офісі Президента, запровадженню військових адміністрацій як інструмента центрального контролю, розширенню повноважень мерів в умовах воєнного стану. Проаналізовано згортання фіскальної децентралізації через передачу бюджетних повноважень від обраних рад до призначених державних адміністрацій, що становить відкат від попередніх реформ. Розкриваються неформальні механізми впливу на місцеву владу, включаючи політизовані антикорупційні розслідування та послаблення демократичної підзвітності. Визначається фрагментований характер сучасної системи влади, де президентський центр здійснює формальний контроль через військові адміністрації та фіскальні важелі, тоді як мери зберігають значний вплив та високі рейтинги підтримки. Підкреслюється, що подальша траєкторія українського управління залежить від післявоєнних рішень щодо фіскальної політики, інституційних змін та ролі військових адміністрацій у демократичному відновленні. Стаття базується на аналізі законодавчих змін, емпіричних даних про функціонування місцевого самоврядування в умовах війни та компаративному вивченні субнаціональної політики.

ТЕРОРИСТИЧНІ МЕТОДИ У ЗБРОЙНІЙ АГРЕСІЇ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ (НА ПРИКЛАДІ М. ХАРКІВ)

Марина Целуйко — Sun, 25 May 2025 00:00:00 +0000

Розглядається сутність явища тероризму з виділенням його ключових ознак крізь призму сучасних подій в Україні та Харкові зокрема. Зроблено акцент на наявності ознак, притаманних одночасно не тільки тероризму, а й іншим явищам соціально-політичного насилля. Визначено ці ознаки і відокремлено специфіку саме терористичної діяльності від суміжних явищ.

Приділено увагу встановленню суб'єкта тероризму як одному з найбільш маніпулятивних питань. Також вказано на багатооб’єктність впливу як основної ознаки, яка характеризує терористичну діяльність. А саме наявність двох об’єктів впливу: об'єкт фізичного насилля та об'єкт психологічного тиску, які не збігаються, оскільки є складовими механізму опосередкованого впливу на кінцевий об'єкт з метою змусити його прийняти певне рішення або вчинити певні дії. Виділено соціально-політичну складову явища тероризму, яка полягає у соціально-політичному контексті виникнення і поширення тероризму, наявності у нього певної соціальної бази і цілей, що стосуються прийняття певних політичних рішень. Запропоновано визначення явища тероризму.

Використовуючи ці та інші ознаки, визначена доречність застосування терміна «тероризм» для характеристики насильницьких дій в Україні в сучасний воєнний період. Встановлено діяльність, яка має основні ознаки тероризму. Визначено логіку виникнення і поширення терористичної діяльності на території України, такої як підриви, підпали, орієнтовану на дестабілізацію ситуації всередині країни, зниження авторитету влади, зменшення єдності населення у спротиві військовій агресії. Відзначено несамостійність діяльності терористів. Наведено терористичну складову російсько-української війни на прикладі подій у м. Харків як прикордонному місті.

ПРИВ'ЯЗАНІСТЬ ДО РІДНОГО МІСТА ЯК РЕСУРС СТІЙКОСТІ ПІД ЧАС ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ (НА ПРИКЛАДІ ІНТЕРВ'Ю З ПРОЄКТУ «ТІ, ХТО ЛИШИЛИСЬ: СВІДЧЕННЯ МЕШКАНЦІВ ХАРКОВА ТА ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ»)

Вікторія Нестеренко — Sun, 25 May 2025 00:00:00 +0000

Досліджується досвід харків’ян, які свідомо залишаються в місті в умовах постійної небезпеки, зумовленої Повномасштабною війною. Джерельною базою дослідження стали усноісторичні інтерв’ю, зібрані в рамках проєкту «Ті, хто лишились: свідчення мешканців Харкова та Харківської області» протягом 2023–2025 років за підтримки Центру міської історії Центрально-Східної Європи. Метою статті є визначити аргументи мешканців міста для пояснення свого рішення залишитись через прив’язаність до рідного міста, що проявляється в усних свідченнях, і яким чином ця прив’язаність сприяє формуванню психологічної та соціальної стійкості під час повномасштабної війни. Усноісторичний підхід у поєднанні з тематичним аналізом дозволяє виявити основні мотиви, що зумовлюють вибір залишитися: відчуття обов’язку, ідентифікація з містом, емоційний зв’язок і пам’ять про міське середовище як особистий та спільний ресурс. Визначаються чинники, що допомагають, попри значне пошкодження інфраструктури та втрату соціальних зв’язків, відігравати Харкову роль суб’єкта, який підтримує людину, його тісний зв’язок із містом, його історією та перспективою розвитку себе, своєї родини й міста. Дослідження спрямоване на глибше розуміння стійкості у міському просторі крізь призму особистих досвідів мешканців у воєнний час. Аналізуються відповіді містян з точки зору їхнього сприйняття сучасної ситуації, мотивації залишатись або повертатись поки триває війна. Роз’яснюються принципи проведення інтерв’ю та головні питання, розроблені та записані відповіді командою дослідників в Харкові впродовж 2023–2025 років.

Учасники наголошують на своєму зв’язку з містом – через народження, довготривале проживання або емоційну прив’язаність. Досвід міських жителів порівнюється з досвідом мешканців сільських територій, де адаптація до війни проходила інакше. Мотивація залишатись або повертатись включає турботу про рідних, бажання бути корисним, а також потребу зберегти свою ідентичність та зв’язок із Батьківщиною. Висвітлюється й парадоксальна реальність, у якій загроза війни для багатьох виявляється менш стресогенним чинником, ніж життя в незнайомому середовищі поза межами рідного міста.

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА ПІД ЧАС ПОВНОМАСШТАБНОГО РОСІЙСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ВТОРГНЕННЯ В УКРАЇНУ

Віктор Рубанов — Sun, 25 May 2025 00:00:00 +0000

Обґрунтовується актуальність політологічного дослідження проблем функціонування класичного університету в умовах повномасштабного російського військового вторгнення в Україну. Зокрема, аналізуються не лише відповідні збитки університету, що були спричинені війною, але й його місце і роль в системі підготовки багатопрофільних професійних кадрів в цих умовах. війни. Відзначається, що таке стало можливим не тільки завдяки професійним діям керівництва і членів трудового колективу університету, але й потужній допомоги партнерів і друзів університету. Якраз за підтримки Міністерства освіти України та завдяки дружній допомозі Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» вдалося забезпечити створення тимчасового координаційного центру Каразінського університету в Полтаві та розгорнути логістичні можливості для приймання постраждалих з Харкова. Підкреслюються, що завдяки міжнародній допомозі Каразінці отримали безоплатний доступ до ресурсів платформи «Research4Life». У дистанційному форматі започаткували навчальний курс «Вступ до машинного навчання». Зазначається, що аспіранти та викладачі університету регулярно беруть участь у міжнародних теоретико-прикладних наукових заходах - літніх школах, конференціях, навчальних візитах, а також успішно публікуються у міжнародних наукових виданнях, в тому числі, що індексуються у Scopus. І це вже стало науковою традицією університету, який вже зробив та продовжує робити значний внесок у національну та світову науку, розвиток культури, спорту та освіти.

КІБЕРБЕЗПЕКА ЯК ЕЛЕМЕНТ ДЕМОКРАТИЧНОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ: УРОКИ ХАРКІВЩИНИ

Олександра Зінченко — Sun, 25 May 2025 00:00:00 +0000

В умовах гібридної війни та цілеспрямованої інформаційної агресії проблема кібербезпеки набуває особливої ваги не лише як технічне завдання, а і як ключовий чинник забезпечення національної, політичної та соціальної стійкості. Кібербезпека постає як важливий елемент демократичного розвитку, адже інформаційні атаки часто спрямовані на підрив суспільної довіри, дестабілізацію місцевого управління та знецінення демократичних інституцій. Розглядається досвід України, а саме Харківської області в якості значного прикладу, як регіональні спільноти можуть протистояти складним викликам кібернетичного та інформаційного характеру. На прикладі Харківщини простежується не лише технічне, а й чітко виражене політичне забарвлення кіберзагроз, а саме: масові DDoS-атаки на державні сервіси, злам інформаційних ресурсів, кампанії фішингу, шпигунські програми, атаки на місцеві медіа, активне використання ботоферм у соціальних мережах, тобто усе, що виступає інструментом тиску на громадську думку, створення паніки, дискредитації органів місцевого самоврядування та поширення дезінформації.

Підкреслюється особлива небезпечність інформаційних кампаній, які маскуються під легітимні джерела, але мають на меті поширення наративів ворожої пропаганди, зниження рівня критичного мислення та формування ворожого до демократичних цінностей середовища. Ці кіберінструменти можуть бути спрямовані як на підрив виборчого процесу, так і на створення штучного невдоволення серед населення. Водночас, приклад Харківської області демонструє, що за умови належної координації між органами влади, силовими структурами, медіа та громадянським суспільством можливе ефективне протистояння кіберзагрозам. Робиться висновок, що підвищення рівня цифрової грамотності населення, розбудова локальних систем кіберзахисту, інформаційна прозорість та залучення громадян до протидії дезінформації сприяють формуванню стійкої демократії.

УКРАЇНСЬКІ БІЖЕНЦІ В НІМЕЧЧИНІ: ЯК ЛОКУС КОНТРОЛЮ ТА СТРАХИ ВПЛИВАЮТЬ НА НАМІРИ ІНТЕГРАЦІЇ І ПОВЕРНЕННЯ

Тетяна Панченко — Sun, 25 May 2025 00:00:00 +0000

Досліджується динаміка психологічних чинників, що впливають на інтеграцію та репатріаційні наміри українських біженців у Німеччині. На основі двох хвиль онлайн- опитування (липень 2023 – січень 2024) проаналізовано еволюцію локусу контролю, рівня тривожності та їх взаємозв'язок із життєвими стратегіями мігрантів, а динаміка еволюції їхніх намірів досліджена в розрізі п’яти хвиль опитування (травень 2022-січень 2024). На основі результатів дослідження, виявлено порівняно високий рівень суб’єктивного контролю серед українських біженців та диференціацію цього показника залежно від міграційних намірів. Відзначається, що результати дослідження виявляють чітку ієрархію тривог серед українських біженців у Німеччині. Підкреслюється, що найбільш значущим стресовим фактором для українських біженців виступає невизначеність перспектив повернення до України, яка переважає рівень занепокоєння над потенційними правовими складнощами перебування чи ризиками депортації. Особливо гостро ця тривога проявляється у респондентів, які свідомо орієнтовані на репатріацію. Вказується, що для українських біженців властивий відносно низький рівень стурбованості проблемами ксенофобії та дискримінації, які традиційно займали центральне місце в міграційних дослідженнях попередніх хвиль. Особливості такого ставлення українських біженців до відповідних проблем у німецькому суспільстві пояснюються винятково доброзичливим ставленням німецького суспільства до українських біженців та системною підтримкою України на всіх рівнях німецької політики та громадянського суспільства. Це створює унікальний соціальний контекст, який суттєво відрізняє досвід українських біженців від міграційних когорт попередніх років.

ОСОБЛИВОСТІ ПОСИЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА В СУЧАСНІЙ НАПІВПРЕЗИДЕНТСЬКІЙ СИСТЕМІ ПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

Олег Гайко — Sun, 25 May 2025 00:00:00 +0000

Розглянуто специфічні особливості функціонування сучасної напівпрезидентської системи правління в Україні. Простежено еволюцію напівпрезидентської системи починаючи із 1996 р. Показано, що в українському політичному процесі для концентрації владних повноважень президентом важливу роль відіграють не лише формальні повноваження, а і неформальні. Аргументовано, що в політичній історії сучасної України до 2016 року значне розширення формальних та неформальних повноважень президента відбувалось при президентсько-парламентському типі напівпрезидентської системи, коли Президенти України (Л. Кучма та В. Янукович) отримали таку повноту влади, яка є характерною для суперпрезидентських систем правління. Розглянуто коливання між президентсько-парламентським і прем’єр-президентським типами напівпрезидентської системи України починаючи з 1996 року. Простежено, що процесу посилення/послаблення інституту президентства завжди передував міжелітний консенсус.

Показано, що із 2016 року до сьогоднішнього дня спостерігається нетипове посилення інституту президентства в Україні, оскільки президент отримує таку повноту влади, яка є характерною для суперпрезидентських систем правління при формально існуючій напівпрезидентській системі правління прем’єр-президентського типу. Виявлено, що причиною значного збільшення повноважень інститутом президентства є неформальні практики, специфічні особливості функціонування клієнтарно-патронажних мереж і рентоорієнтованих гравців, які являють собою фундамент, що забезпечує опору і дає можливість, всупереч формально-інституційним обмеженням, суттєво збільшувати реальні повноваження інституту президентства.

НЕФОРМАЛЬНІ ІНСТИТУЦІЇ ВОЄННОГО ЧАСУ У МЕЖАХ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Ірина Работягова — Sun, 25 May 2025 00:00:00 +0000

Розглядаються неформальні інституції у Харківській області під час повномасштабного вторгнення, які здатні визначати не тільки місцевий політичний процес та особливості громадянського суспільства, але й перебіг воєнних дій у прифронтовому регіоні, а також траєкторію подальшого процесу демократизації України. У дослідженні інституції визначаються як усталені у часі та просторі практики, що є визначальними в межах обраної території та суспільства, закріплені чи не закріплені організаційно. Зокрема розглядаються як традиційні для довоєнної України корупція та місцеве громадське лідерство, так і неформальні інституції воєнного стану, такі як місцеве військове лідерство, неформальні практики мобілізаційного процесу, формування волонтерського руху, у тому числі його військового кластеру. Неформальні інституції досліджуються як стійкі у часі та просторі суспільні практики, що мають як негативний вплив на перебіг воєнних дій у Харківській області, так і позитивний. Корупція розглядається у широкому смислі не тільки як привласнення фінансових коштів, але й як неформальний, невідповідний до норм права спосіб розподілу та перерозподілу різноманітних благ та засобів. Мобілізаційний процес досліджується крізь призму соціальної поведінки, що включає порушення прав людини та зворотні реакції у формі нападів або ухилянтства. Важливою перепоною на шляху протистояння північному сусіду-агресору є неформальні лінії розколу між військовим та цивільним сектором. Також розглядається явище та організовані форми волонтерства, як цивільного, так і військового, що є важливою ланкою об’єднання цивільного та військового населення у Харківській області, утримання лінії фронту в області та первинної допомоги тимчасово переміщеним особам із зони бойових дій. Окреме значення в контексті обраної тематики має аспект порубіжної ідентичності, що містить елементи локального та європейського, минулого та сучасного.

ВИМУШЕНА МІГРАЦІЯ ТА ВПО НА ХАРКІВЩИНІ (2022-2025 РР.) В УМОВАХ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ

Олена Люба — Sun, 25 May 2025 00:00:00 +0000

Здійснено системний аналіз трансформаційних наслідків масштабних вимушених міграційних переміщень, що розпочалися на території Харківської області з 2022 року внаслідок повномасштабного військового вторгнення Російської Федерації в Україну. Розглянуто причини, особливості та динаміку вимушеної міграції на Харківщині як одного з ключових регіонів внутрішнього переселення в Україні. Встановлено, що в перші тижні повномасштабного збройного конфлікту 2022 року міграція населення Харківщини набула вибухоподібного характеру, що призвело до різкого зростання навантаження на приймаючі громади інших регіонів, втрати інституційного контролю над потоками переміщення в умовах надзвичайного стану та дестабілізації місцевих систем забезпечення базових послуг. Підкреслено особливу стратегічну роль Харківської області як прифронтової території, транзитного регіону та місця тривалого проживання для значної частини внутрішньо переміщених осіб. Окреслено просторову специфіку внутрішньообласної мобільності, що включає хвилеподібні повернення, ротації та евакуаційні переміщення між громадами. Наведено приклади районів із найвищими показниками евакуації. Досліджено демографічні, соціально-економічні й етнокультурні наслідки міграційних процесів для міста Харкова, зокрема акцентовано увагу на якісних змінах у соціальній структурі громад, функціонуванні місцевих інституцій та трансформаціях системи публічної політики на регіональному рівні.

У висновках зроблено акцент на збереженні високого рівня інституційної мобілізації Харківщини попри обмеженість ресурсів, що забезпечує базову стійкість регіональних систем управління та соціальної підтримки.

КУЛЬТУРОТВОРЧІСТЬ ЯК СФЕРА ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЦІННІСНИХ СМИСЛІВ: ТЕАТР У ПРИФРОНТОВОМУ ХАРКОВІ

Тетяна Комарова, Валерій Кононенко — Sun, 25 May 2025 00:00:00 +0000

Розглядаються особливості культуротворчості у Харкові за умов збройного вторгнення в Україну з боку Російської Федерації. Підкреслюється особливість Харкова як прикордонного, а тепер і прифронтового міста, що наклало свій відбиток на всі сфери його життєдіяльності, виявляючи через це свої обмеження та ризики. Зазначається переплетення політичної практики з продукуванням культурних феноменів і з культурою загалом. Дається характеристика влади як ключового стрижня політики, який в інформаційну епоху насамперед визначається продукуванням та контролюванням ціннісних смислів і культурних кодів суспільства. Розкривається зміна технології реалізації влади – від владного примусу до мімікрії під реалізацію потреб спокушання споживача політичних продуктів з метою зниження його критичного мислення.

Аналізуються зміни у функціонуванні мистецьких інституцій Харкова в умовах воєнного стану. Попри об᾽єктивні обмеження, пов᾽язані з безпекою, численні театри, концертні майданчики та культурні осередки не припинили своєї діяльності, шукаючи нові формати роботи в умовах війни. Визначається досвід харківських митців, який засвідчує важливість культури як засобу психологічної стійкості суспільства і демонструє унікальні практики адаптації мистецтва до реалій воєнного часу. Заходи відбуваються у безпечних просторах, у підвалах та бомбосховищах. Акцентується увага на тому, що театральні діячі Харкова вражають відданістю своїй справі, почасту ставляться до неї як до волонтерської діяльності, працюючи не заради матеріальної користі, а заради улюбленого фаху, глядача та відданості спільній справі суспільного процвітання, хоча б і на майбутнє. Зазначається, що культурний опір стає не менш важливою складовою загальнонаціональної боротьби, а приклади Харкова – символами життєстійкості та віри у Відродження.