Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія "Питання політології"

«ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРАДОР» ЯК ФЕНОМЕН У ПРОЦЕСІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

М. В. Шаповаленко — Thu, 04 Mar 2021 00:00:00 +0200

Аналізуються основні чинники феномена компрадорства як актора глобалізації. Глобальна ліберальна демократія, яка формувалася протягом другої половини ХХ ст., начасі трансформується. На геополітичний простір виходять нові актори. Геополітичний порядок в перші десятиліття ХХІ с. зіштовхується з викликами як минулого століття, так і нового. Виокремлюються питання нового порядку денного та чинники нових викликів; вказуються перспективи подолання геополітичної турбулентності. Акцентується увага посиленні інтенсивності викликів ХХ ст. поряд із появою нових у другому десятилітті ХХІ ст. Серед нових викликів – пандемія Covid-19 та, відповідно, глобальний карантин, які призвели до зростання соціальної напруги у суспільствах різних регіонів світу, поставили під питання спроможність державних структур забезпечити національну безпеку та здоров’я своїх громадян, що в цілому може мати несподівані наслідки, як для окремих регіонів та держав, так і світу в цілому. Завдяки закриттю державних кордонів, згортанню транспортних зв’язків між континентами та країнами, між внутрішньонаціональними регіонами утворилася нетипова для глобалізованого світу ситуація, знайома нам з історичного минулого, а саме – відтворення світу роздробленого феодалізму, де працюють інші механізми соціальної і політичної взаємодії.

Вказується, що з точки зору світ-системного аналізу, невелика кількість з них належить до капіталістичного центру, тобто до ядра, де формується глобальний порядок денний і засоби захисту національної безпеки. Але переважна кількість країн і держав знаходяться в групах периферії та напівпериферії. Явище, що стало результатом колоніальної політики за часів народження капіталізму, зберігається дотепер, але в інших формах, зберігаючи свої функції. Водночас зберігається необхідність підтримки неоколоніальних порядків, і тому залишається політична зацікавленість у формуванні таких груп в країнах третього світу (периферії).

ПОЛІТИЧНА КОРУПЦІЯ ЯК СИСТЕМА ПРОТИПРАВНИХ ДІЙ: ВАРІАТИВНІСТЬ АСПЕКТІВ

О. С. Мисишин — Thu, 04 Mar 2021 00:00:00 +0200

Розглянуто теоретичні та методологічні основи політичної корупції як системної проблеми. Політичну корупцію проаналізовано як складне політичне, соціально-економічне, правове явище, досліджено її основні риси, систематизовано основні підходи до інтерпретації поняття політичної корупції, з’ясовано причини виникнення корупційних економічних відносин. Акцентовано увагу на тому, що політична корупція – специфічний елемент суспільно-політичного життя суспільства й держави в цілому. Вона знижує здатність державної влади реально і ефективно розвʼязувати різні об’єктивно виникаючі соціальні проблеми. Феномен політичної корупції має соціоглобальний характер, опосередкований сукупністю економічних, політичних, соціокультурних чинників життя соціуму. Концептуальний розгляд цього аспекту політичної корупції виходить із твердження, що політична корупція відноситься до багатосторонніх, але цілісних явищ. Іншими словами, розкриваючи політичну корупцію в такому аспекті, необхідно не тільки виявити її сутнісні ознаки в рамках політико-правового, соціально-економічного та соціокультурного підходів, а й простежити взаємозв’язок між ними, осмислити їх поєднання в єдиному явищі.

Доводиться, що головним механізмом контролю політиків, підзвітності їх виборцям завжди виступають інститути громадянського суспільства, відсутність яких, а також залежність законодавчої і судової гілок влади від виконавчих структур неминуче призводять до політичної корупції, що в свою чергу завершує цикл політичної корупції, а саме послідовність етапів породжує продукування подібних дій влади.

«ГЛОБАЛЬНА КОРУПЦІЯ» – ФЕНОМЕН ХХІ СТОЛІТТЯ

Я. С. Телешун — Thu, 04 Mar 2021 00:00:00 +0200

Корупція – це негативне суспільне явище, яке є невід’ємною складовою життєдіяльності будь-якої людської спільноти. За умови низького рівня добробуту населення й слабкості демократичних принципів та процедур корупція перетворюється для більшої частини населення в інструмент виживання, для меншої, – в інструмент отримання надприбутку. Проте, як свідчить практика, явище корупції має місце й у високорозвинених державах зі сталими демократичними традиціями, адже воно не знає ані національності, ані кордонів, ані інших бар’єрів політичної дійсності.

Як і будь-яке явище, породжене людською діяльністю, корупція не є статичною та еволюціонує паралельно з ускладненням людських відносин. Під натиском глобалізації «традиційна» корупція набуває нових ознак, що дозволяють класифікувати її як «глобальну корупцію». У сучасному світі глобальна корупція, як це не парадоксально, є стабілізуючим механізмом сучасної моделі світового порядку та запобіжником руйнації нежиттєздатних форм людського співіснування.

Стверджується, що держави з нестабільним інституційним середовищем, зокрема й Україна, стали «транзитним хабом» глобальної корупції за посередництва фінансово-політичних груп. Саме корупція є цементуючим фундаментом функціонування сучасних фінансово-політичних груп. Зазначено, що для таких корпоративних груп характерним є поєднання економічних, політичних і адміністративно-управлінських складових для реалізації приватних та галузевих інтересів. Наголошено, що утворення фінансово-політичних груп унаслідок злиття політичних і бізнесових інтересів притаманне не лише нестабільним інституційним середовищам, а й державам з розвинутими економічною й політичною системами.

Запропоновано два характерних сценарії розвитку взаємозв’язку фінансово-промислових груп і органів державної влади в умовах нестабільного інституційного середовища: 1) повне підпорядкування політичної, економічної діяльності фінансово-промислових груп волі держави – «захоплення бізнесу» (наприклад, у Російській Федерації); 2) «захоплення влади» фінансово-промисловими групами та їхня подальша трансформація у фінансово-політичні групи (наприклад в Україні).

КІНЕЦЬ ПОСТКОМУНІЗМУ ТА ТЕНДЕНЦІЇ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ КОЛИШНІХ КОМУНІСТИЧНИХ КРАЇН

О. Romanyuk — Thu, 04 Mar 2021 00:00:00 +0200

Досліджуються проблеми закінчення посткомуністичних трансформацій та сутності подальшого розвитку колишніх посткомуністичних країн. Лавинний крах комуністичних режимів на межі 1980-90-х спричинив початок посткомуністичних трансформацій. Сьогодні можна констатувати, що цей процес вже закінчено. Наводяться відповідні аргументи для такого висновку: 1) будь-який трансформаційний процес, сутність якого полягає в заміні однієї якості суспільства або його політичної системи на іншу, не може тривати безкінечно, він має колись закінчитися; 2) закінчення трансформаційного процесу зумовлене усталенням нової якості; 3) тоталітарний характер попередніх комуністичних режимів зумовлює багатоваріантніcmь закінчення посткомуністичних трансформацій.

За час посткомуністичних трансформацій різні країни досягли відмінних результатів. У країнах Центрально-Східної Європи, Балтії та низці країн Південно-Східної Європи посткомуністичні трансформації закінчилися усталенням демократії. Трансформації Азербайджану, Казахстану, Таджикистану та Узбекистану закінчилися усталенням авторитарних режимів. У Білорусі, Росії та Туркменістані виникли неототалітарні режими. В Албанії, Боснії і Герцеговині, Вірменії, Грузії, Косово, Македонії, Молдові та Україні тривалий період політичний розвиток коливається між демократією та авторитаризмом. Стверджується, що період посткомунізму остаточно завершився в середині 2010-х.

Кінець посткомунізму поклав початок новому етапу політичного розвитку колишніх комуністичних країн. Визначаються основні його тенденції: 1) падіння рівня демократизації в країнах Центрально-Східної та Південно-Східної Європи; 2) посилення диференціації політичного розвитку окремих регіонів та країн; 3) зростання націоналізму 4) істотні зміни у відносинах з ЄС; 5) посилення втручання Росії.

ДИЛЕМИ ІНСТИТУЦІЙНОГО ДИЗАЙНУ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ ДЛЯ РОЗКОЛОТОГО СУСПІЛЬСТВА

Д. О. Попков — Thu, 04 Mar 2021 00:00:00 +0200

Розглядається форма правління як елемент системи політико-інституційних заходів, спрямованих на консолідацію розколотого суспільства. Звертається увага на суперечливий вітчизняний досвід конституювання балансу повноважень між президентом та парламентом. Обґрунтовується необхідність продовження фахової наукової розвідки в контексті подолання стану суспільного розколу, який діагностується в Україні в авторському розумінні цього концепту після подій Майдану 2014.

Аналізуються пропозиції щодо форми правління, які напрацьовані в межах двох основних конкуруючих концепції розподіленого правління: співсуспільної демократії А. Лейпхарта та інтегративної моделі Д. Горовіца. Визначені слабкі місця запровадження президентського режиму в конструкції «великої коаліції» прибічників консоціонального підходу. Сформульовані і обґрунтовані вади президенціоналізму як рекомендації доцентрової концепції Д. Горовіца та показано зв’язок таких застережень із зауваженнями щодо президентської форми правління, які відмічалися Х. Лінцем. Проаналізовані аргументи Д. Горовіца на захист президентського режиму в межах його полеміки з Х. Лінцем із визначенням «сильних» і «слабких» доводів.

Запропоновано розв’язання дилеми під кутом сформульованого К. Поппером запитання: «Як нам слід організувати політичні установи, щоб погані або некомпетентні правителі не завдали занадто великої шкоди?». Визначені умови, за наявністю яких інститут президента дійсно здатен виконувати позитивну функцію ефективного гаранта соціального миру у державі із гетерогенним суспільством: 1) обрання на цю посаду за правилом максимально розподіленої підтримки та 2) наділення цієї посади повноваженнями лише і виключно голови держави. Окреслені межі повноважень і головні елементи політичного впливу керівника держави в перебігу виконання функцій гаранту дотримання статус-кво сформульованої в конституції суспільній угоді про правила спільного проживання в межах держави всіх етнічних, лінгвістичних та конфесійних колективних ідентичностей.

ГІБРИДНИЙ ВАРІАНТ ПЕРЕХОДУ УКРАЇНИ З ПЕРИФЕРІЇ СВІТ-ЕКОНОМІКИ ДО НАПІВПЕРИФЕРІЇ

О. А. Баталов — Thu, 04 Mar 2021 00:00:00 +0200

Досліджується питання переходу України з периферії сучасної світ-економіки до напівпериферії. Проаналізовано декілька поширених у світі варіантів такого переходу і запропоновано власний варіант – гібридний.

На підставі аналізу українських експортно-імпортних операцій було підтверджено висновок, зроблений у нашій попередній роботі про те, що Україна є однією з держав периферії. Згідно зі світовою практикою, для таких держав є два варіанти переходу до напівпериферії. Перший з них – це проведення таких системних реформ, які дозволять протягом значного часу перерозподіляти прибуток від міжнародних операцій на власну користь. Реалізація цього варіанта відбувається у двох формах. Перша – це авторитарна модернізація (приклади – Сінгапур, Китай). Друга – це реформи, що здійснюються за широкої підтримки країн центру (прикладом є європейська та євроатлантична інтеграція країн Центральної Європи). Другий варіант – це співпраця з державою-гегемоном (США) у сфері безпеки і підтримання порядку, за що така держава отримує різноманітну підтримку та доступ до американського ринку збуту (приклади – Південна Корея, Японія та ФРН, частково – Туреччина і Чилі).

Зроблено висновок щодо неприйнятності вищеперелічених варіантів у складному українському випадку (хронічна недореформованість, низька якість української еліти, внутрішні проблеми у ЄС та США, тривалий конфлікт з РФ і т.д.), через що виникає потреба такого варіанта, який сполучав би у собі елементи всіх вищеназваних – тобто, гібридний. Запропонований варіант передбачає, по-перше, введення до складу української еліти якісно нових представників, здатних провести системні реформи, по-друге, продовження євроінтеграційних зусиль, по-третє, посилення співробітництва зі США у сфері безпеки, по-четверте, активізація регіональних інтеграційних проектів (перш за все з Туреччиною та Польщею). Якщо зусилля на якомусь з виокремлених напрямків зазнають невдачі, то ресурси можна буде перенаправити на активізацію інших без втрати дорогоцінного часу.

У якості висновку констатовано, що запропонований нами гібридний варіант переходу України з периферії до напівпериферії виглядає єдиним реалістичним шляхом для України.

ЯК ЗАКІНЧУЮТЬСЯ ВІЙСЬКОВІ КОНФЛІКТИ? УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

U. Movchan — Fri, 05 Mar 2021 00:00:00 +0200

Розглянуто основні способи закінчення військових конфліктів, як між державами так і всередині держави. Серед чотирьох основних способів закінчення війни виділяють такі: військова перемога, переговори про врегулювання конфлікту, переговори про перемир'я та встановлення миру третьою стороною. Дослідники доходять висновку, що найкращими способом, який сприяє тривалому миру, є переговори про врегулювання конфлікту. Головним фактором тут виступає текст мирної угоди, де закладаються правила гри, за якими основні актори конфлікту погоджуються діяти.

Проаналізовано основні моделі демократі, які можуть закладатися у мирну угоду. Серед них виділяють: консоціональну демократію, роздільне правління, доцентрову та корпоративну моделі.

Основну увагу приділено консоціональній моделі, яка, на думку автора, є найкращою альтернативою для вирішення збройного конфлікту на окупованих територіях Луганської та Донецької областей України. Основна ідея розподіленого правління або консоціональної демократії полягає в акомодації інтересів політичної еліти, яка представляє кожний сегмент в розділеному суспільстві. Ключовими характеристиками розподіленого правління є велика коаліція, автономія сегментів, пропорційне представництво та взаємне вето. Всі ці характеристики можуть застосовуватися у різних категоріях розподіленого правління. Це політичний, військовий, економічний та територіальний виміри. Крім того, виділяються три види розподіленого правління, а саме інклюзивне розподілене правління, обмежуюче розподілене правління та розпорошуюче розподілене правління. Поділ на різні типи допомагає зрозуміти, на якій стадії розв’язання конфлікту, які інститути розподіленого правління необхідно застосовувати. В результаті аналізу Мінської угоди виявлено, що її текст суперечить сучасним практикам розв’язання конфліктів, що стало однією з причин того, що ця угода не виявила ефективність у розв’язані конфлікту.

ПРОБЛЕМА КОРЕЛЯЦІЇ ПОНЯТЬ «СУВЕРЕНІТЕТ» ТА «НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ»: ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ПРАКТИЧНИЙ ВИМІРИ

Ю. Ю. Руденко — Fri, 05 Mar 2021 00:00:00 +0200

Відстоюється позиція тісного зв’язку понять «національна ідентичність» із поняттям «суверенітет». Акцентується увага на тому, що в Україні проблематика національної ідентичності часто пов’язана з її етнічною і культурною складовою. Адже, підґрунтям для формування національної ідентичності після розпаду СРСР стала етнічна ідентичність переважно через те, що за часи радянської держави не існувало в повній мірі розвиненого громадянського суспільства. Але оскільки для модерної нації, яка інтегрується в європейську спільноту, громадянська складова національної ідентичності є не менш важливою, ніж етнічна, наступним кроком у її кристалізації повинно стати «вирощування» зрілого громадянського суспільства. Артикулюється, що останнє складається зі суверенних, освічених індивідів, від яких залежить суспільний (народний) суверенітет, що у демократичних країнах сутнісно та процедурно забезпечується правовою державою і, у підсумку, створює суб’єктність і суверенітет останньої.

Зазначається, що однією з важливих функцій суверенної держави є здатність відтворювати власну національну ідентичність. А для демократичної держави важливо забезпечити кожній людині можливість усвідомленого й вільного вибору її ідентичності. Адже, коли є можливість усвідомленого вибору, тоді формується зріле громадянське суспільство, готове захищати власну національну ідентичність, оскільки остання буде сформована у власній системі координат громадян, а не під примусом, що більш характерно для авторитарних та тоталітарних держав. Це в кінцевому рахунку забезпечить стабільність, суб’єктність і суверенітет держави як на внутрішньополітичному, так і на зовнішньополітичному рівнях.

Акцентується увага на тому, що нація – спільнота природного походження, а природній спільноті не притаманно артикулювати проблему суверенітету окремої людини, підґрунтям якого стала концепція природних прав. Реалізацію останньої може забезпечити лише правова держава під впливом громадянського суспільства. Тому сучасна національна ідентичність в Україні може бути сформована у контексті європейських традицій, якщо в повній мірі буде забезпечена реалізація як етнічної, так і громадянської складової.

НАСЛІДКИ ВИХОДУ ІРАНУ З ЯДЕРНОЇ УГОДИ ДЛЯ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ

О. Я. Чебан — Fri, 05 Mar 2021 00:00:00 +0200

Розглянуто обставини виходу Ірану з ядерної угоди або Спільного всебічного плану дій (СВПД), який був підписаний між Іраном та шістьма великими державами у 2015 р. Вказано, що вихід США з СВПД у 2018 році та запровадження ними економічних санкцій проти Ірану стали головними причинами початку поетапного виходу Тегерану з ядерної угоди. Відзначено, що убивства двох відомих іранських діячів на початку та наприкінці 2020 р. – генерала Касема Солеймані та ядерного фізика Мохсена Фахрізаде спровокували Іран на остаточний відхід від положень СВПД і на радикалізацію його ядерної політики.

Проаналізовано наслідки поступового виходу Ірану з ядерної угоди для безпеки євроатлантичних структур. Доведено, що ризики, пов’язані з розвитком іранської ядерної програми, були порівняно незначними упродовж 2019 р., однак почали зростати у 2020 р. і особливо на початку 2021 р. Розглянуто обставини прийняття Іраном рішення про можливе доведення рівня збагачення урану до 20% і про ймовірне обмеження доступу міжнародних інспекторів на іранські ядерні об’єкти. Проаналізовано, наскільки таке рішення Ірану може наблизити цю країну до набуття ядерної зброї і зроблено висновок, що, скоріше за все, попри наявність технічної можливості, Іран не буде найближчим часом приймати політичне рішення про розробку атомної бомби, аби не опинитись у цілковитій ізоляції. Тому ядерний конфлікт з Іраном поки не загрожує євроатлантичній безпеці.

Простежено відмінності у відношенні до іранської ядерної програми між США та їхніми європейськими союзниками по НАТО у період президентства Дональда Трампа. Здійснено оцінку перспектив зміни американської позиції щодо Ірану внаслідок приходу до влади у Вашингтоні адміністрації новообраного президента Джозефа Байдена. Проаналізовано труднощі, з якими США та їхні союзники можуть зіткнутися у процесі переговорів з Іраном за часів президентства Дж. Байдена. Вказано, що впливові в Ірані консервативні елементи можуть затягувати з поверненням Ірану до ядерної угоди з метою виторгувати для себе кращі умови. Зроблено висновок, що на ймовірні провокації з боку Ірану США та їхні союзникам слід реагувати економічними санкціями, а не силовими акціями, які можуть призвести до небезпечної для євроатлантичної безпеки збройної ескалації.

ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ ЯК ЧИННИК МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

О. С. Гайко — Fri, 05 Mar 2021 00:00:00 +0200

Розглядаються демографічні процеси у сучасному світі в контексті міжнародної безпеки. Основну увагу зосереджено на демографічній ситуації в індустріально розвинутих країнах та країнах, що розвиваються. Простежено особливості зростання населення в регіонах, що розвиваються та загрозу неконтрольованої міграції. Висвітлено демографічну проблему в індустріально розвинутих країнах – зростання частки населення пенсійного віку при зменшенні частки населення працездатного віку. Виявлено, що маргіналізація населення в поєднанні з високою мобільністю населення, яка притаманна регіонам, що розвиваються, створюють передумови для подальшої міграції населення, в тому числі в більш розвинуті регіони, така ситуація – великий відсоток мобільного і молодого населення в регіонах, що розвиваються, є загрозою для соціально-економічної і політичної стабільності в розвинутих регіонах, оскільки високий рівень життя, розвинута інфраструктура, економічна і соціальна стабільність роблять розвинуті регіони привабливими для міграції з регіонів, що розвиваються. Зроблено висновок, що індустріально розвинуті регіоні здійснили демографічний перехід, який призвів до зростання частки населення похилого віку при зменшенні частки населення працездатного віку; такі демографічні зміни ставлять під сумнів життєздатність моделі держави загального добробуту (Welfare state) в подальшій перспективі через відсутність ресурсів для її підтримки, а високий рівень життя актуалізує проблему неконтрольованої міграції з регіонів, що розвиваються і мають надлишок населення. Розглянуто проблему інституційної неефективності в регіонах, що розвиваються, яка може детермінувати проблему природних катастроф, голоду, війн та епідемій і, як наслідок, масовий неконтрольований процес зміни місця проживання, що являє собою серйозну загрозу регіональній та міжнародній безпеці. Проаналізовано чинники такої загрози.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ФАКТОРИ ІСНУВАННЯ ТЕРОРИСТИЧНИХ ГРУП В ІСЛАМСЬКИХ ДЕРЖАВАХ

М. Є. Целуйко — Fri, 05 Mar 2021 00:00:00 +0200

Розглядається питання наявності соціально-політичних умов в ісламських державах, що можуть впливати на діяльність тут терористичних організацій. Найбільше з проявами терористичної діяльності стикаються країни Близького та Середнього Сходу. Населення цих країн може бути етнічно різноманітним або однорідним, проте переважна більшість сповідують іслам – релігію, що має духовні, юридичні і соціально-політичні настанови, пропонує альтернативний підхід до державного устрою і принципів його функціонування. Ісламізм як політична течія має своїх прибічників як серед поміркованих, так і радикальних кіл у суспільствах цих країн. Правлячі еліти окремих країн оголошують іслам державною релігією з відповідними преференціями для нього. Проте ісламські держави не менше, а іноді й більше ніж інші країни цих регіонів, потерпають від діяльності терористичних груп.

Виділяється низка соціально-політичних характеристик та розглядається їхній можливий зв'язок з появою і подальшою діяльністю терористичних груп у будь-якому напрямі (від збору інформації і вербування місцевого населення до підготовки і проведення теракту). Увага приділяється співвідношенню стабільності політичної системи в ісламських державах і контрольованості ними території в межах власних кордонів з наявністю і характером діяльності терористичних організацій. Підкреслюється взаємна значущість проблем безпеки, освіти, умов життя й особливостей політичного режиму у питанні ризику появи і подальшого існування на території ісламської держави терористичних груп.

Відзначається необхідність наявності комплексу факторів для існування терористичної групи. Зазначається, що цей комплекс є різним для постійної або короткострокової діяльності терористів. Погіршення ситуації щодо існування і діяльності терористів у країні тим більше, чим більше загрозливих факторів з’явиться, тим менше значення гратимуть особливості політичного режиму. Встановлюється пріоритетність окремих факторів за наявності різних ситуацій.

ПЕРСПЕКТИВИ «ІТАЛЕКЗИТУ» У КОНТЕКСТІ РИЗИКІВ ПОСИЛЕННЯ ДЕЗІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В ЄВРОПІ

Г. І. Геба — Fri, 05 Mar 2021 00:00:00 +0200

Проаналізовано ризики виходу Італії з Європейського Союзу (Італекзиту). Італія має одну з найпотужніших економік Євросоюзу і великий політичний вплив на процеси в ЄС, і тому імовірний вихід цієї країни з Об’єднання може обернутися катастрофічними економічними та політичними наслідками для майбутнього європейської інтеграції. Досліджено ступінь реальності довго обговорюваної впливовими італійськими політиками та ЗМІ загрози так званого Італекзиту, а також зʼясовано способи й можливості уникнення цієї загрози і зміцнення європейської солідарності, незважаючи на розвиток дезінтеграційних процесів у Європі в цілому та в Італії зокрема. Оцінка вірогідності Італекзиту визначається як невисока, однак зазначено певні негативні тенденції, які можуть підвищити ризики виходу Італії з ЄС у майбутньому. Простежено зростання настроїв євроскептицизму в Італії та їх вплив на зовнішню політику країни і на відносини між Італією та центральними інституціями ЄС у Брюсселі. Розглянуті найбільш впливові партії євроскептиків і правих популістів та їхня діяльність в італійському парламенті та уряді. Прогнозовано перспективи подальшої діяльності партій євроскептиків і їх потенційний вплив на політику Італії та всього ЄС. Доводиться, що італійські євроскептики потенційно найнебезпечніші у Європі через їхню популярність не тільки на національному, а й на загальноєвропейському рівні, їхню здатність згуртувати навколо себе праворадикальні партії з інших європейських країн, їх амбіції посісти ключові посади в Єврокомісії, а також їх активні зв’язки з Росією. Проана-лізовано можливі шляхи уникнення найбільш катастрофічних сценаріїв виходу Італії з ЄС.

ГЕОПОЛІТИЧНІ СКЛАДОВІ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ: КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ АНАЛІЗ

О. А. Сутула, С. В. Григор’єва — Fri, 05 Mar 2021 00:00:00 +0200

Радикальні трансформації у світовій геополітичній реальності призвели до появи новітньої форми геополітичного конфлікту – гібридної війни. Зазначено актуальність розуміння поняття «гібридна війна», систематизації геополітичних концепцій, розробки і впровадження технології досягнення консенсусу у світових та регіональних гібридних війнах. Розглядаються основні характерні риси російсько-української гібридної війни з точки зору класичних та сучасних геополітичних концепцій.

Акцентовано увагу на тому, що російсько-українська гібридна війна відбувається у принципово новому світовому геополітичному середовищі. Розв’язання воєнних дій з боку країни-агресора вказує на неспроможність досягти мети несиловими методами. Доводиться, що основні геостратегічні цілі Росії пов’язані з намаганням перетворити власні євразійські ресурси на єдині у світі. Таким чином, по-перше, створюється конкуренція атлантичній геополітичній системі, а по-друге, це може призвести більшість держав, в тому числі й Україну до енергетичного виснаження, що сприятиме інституційному руйнуванню та кризі легітимності влади.

Доводиться, що головна причина розв’язування російсько-української гібридної війни пов’язана з бажанням РФ відновити регіональне та світове лідерство. Така геостратегія базується на всебічно обґрунтованій геополітичній євразійській концепції Росії, яка надає російській експансії цивілізаційний зміст і виправдовує необхідність об’єднання євразійського материка як противагу експансії атлантизму. З позиції цивілізаційного підходу, підкреслюється геополітична вразливість України через те, що вона знаходиться на межі зіткнення двох потужних цивілізацій – євразійської та європейської. Зазначено, що під час загострення протистояння геополітична межа перетворилася на реальну лінію фронту, а територія України використовується як плацдарм для воєнних дій. Виокремлюються геостратегічні чинники, що пояснюють умови існування сучасних взаємовідносин між державою-агресором та державою-об’єктом.

АНЕКСІЯ І ОКУПАЦІЯ ЯК ЧИННИКИ ЗАГОСТРЕННЯ ЗБРОЙНО-ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ, РОЗВ’ЯЗАНОГО РОСІЄЮ ПРОТИ УКРАЇНИ

І. В. Фещенко — Fri, 05 Mar 2021 00:00:00 +0200

Проаналізовано загострення збройно-політичних конфліктів на початку ХХІ ст. На прикладі анексії Криму та окупації частини Донбасу розкривається змістовна природа збройних конфліктів, їхня відмінність від класичних форм тотальної війни. Припускається, що в найближчі роки актуальність цієї проблеми дедалі зростатиме. Це зумовлено посиленням, з одного боку, наукового інтересу до теоретичних проблем існування різних видів і форм сучасних збройно-політичних конфліктів, з іншого – практичними потребами пошуку адекватної відповіді України та і всієї демократичної світової спільноти на зухвалу російську анексію Криму та окупацію частини Донецької та Луганської областей у 2014 році. Розгортання новітніх форм збройно-політичного протистояння і «гібридного миру» знищує визначену межу між локальним збройним конфліктом і «великою» війною, що зумовлює необхідність нового усвідомлення значення і ролі за цих умов невоєнних факторів здійснення тиску. У цьому контексті економіка, культура, інформація, наука і політика перетворюються на інструменти «м’якої сили», які мають значний вплив на безпеку життєдіяльності населення будь-якої держави, спричиняють негативні наслідки для соціальної, культурної, економічної, технологічної та екологічної безпеки. «Гібридні» збройно-політичні конфлікти стирають межу між армією і населенням, між ворогами і своїми, між фронтом і тилом. Сучасні збройні зіткнення нерозривно пов’язані зі значним погіршення умов життя населення та зниженням рівня його соціального захисту. Виявлено ще один важливий негативний наслідок сучасного збройно-політичного конфлікту – поява великої кількості біженців та внутрішньо переміщених осіб. Сучасні форми збройно-політичні конфлікти визначаються як характеристика саме міждержавних стосунків. Зроблено висновок про те, що агресія Російської Федерації проти України спричиняє глобальну трансформацію світового геополітичного простору та усталених правил світової безпеки та міждержавних відносин.

ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ МІЖНАРОДНОЇ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ

А. В. Набока — Fri, 05 Mar 2021 00:00:00 +0200

Аналізуються різні аспекти національної безпеки у сучасному глобалізованому світі, досліджуються методи впливу на фактори національної безпеки, особливу увагу звернено на роль національних інтересів у контексті національної безпеки, проаналізовано питання «легітимізації влади» та «права на повстання» як одних із внутрішніх дестабілізуючих факторів національної безпеки. Головну увагу зосереджено на інформаційно-психологічному протистоянні в ЗМІ та вплив його на людську свідомість. Проаналізовано необхідність боротьби з зовнішніми впливами для стабільного розвитку та укріплення власного державного суверенітету. Розглянуто документ «Про Стратегію національної безпеки України» як основоположний що регулює та встановлює напрямки загрози Україні у контексті інформаційного протистояння держав. Досліджено основні елементи впливу та їх результат на європейські країни. Останні події в Білорусі та пандемія коронавірусу змушують уважніше ставитися до проблем національної безпеки та загроз з боку зовнішніх гравців. Основним чинником збереження суверенітету є чітке формулювання власних національних інтересів та відстоювання їх на міжнародній арені. Поглиблення співпраці України з провідними державами світу (передусім у сфері кібернетичної безпеки та військового співробітництва) має сприяти укріпленню міждержавних зв’язків та розширенню міждержавного партнерства у сфері економіки та безпеки. Виокремлено основні аспекти стабільності та нестабільності політичного процесу серед суб’єктів політичної боротьби. Дослідження проблематики національної безпеки передбачає аналіз сучасних світових політичних подій і процесів, а саме – глобалізації, міграції, економічної кризи, розвитку технологій тощо. Ці процеси дуже пов’язані між собою і певною мірою, доповнюють один одного. Ми можемо спостерігати, що глобальні політичні зміни у світі на початку ХХІ століття є фундаментом формування нового світового порядку.

ІННОВАЦІЇ В ПОЛІТИЦІ ВИКЛАДАННЯ В УНІВЕРСИТЕТАХ У КОНТЕКСТІ АКАДЕМІЧНИХ РЕВОЛЮЦІЙ

L. Pivneva — Fri, 05 Mar 2021 00:00:00 +0200

Розглядаються категорії академічних революцій і інновацій у ракурсі освітньої політики у вищій школі. Особливу увагу приділено розвитку інновацій у навчанні в зарубіжних і українських університетах, починаючи з XІX століття до сьогодні. Відзначається, що сільськогосподарська, промислова, глобальна, демографічна та інші революції створили основу для академічних революцій, які відбулися в результаті трансформації суспільства і викликали інновації в системах вищої освіти. Підтверджується внесок академічних революцій в посиленні ролі університетів у суспільстві. Найважливіші нововведення в навчанні стимулювали університетське викладання протягом усіх академічних революційних періодів (після 1867, 1945, 1989) у розвинених промислових та країнах, що розвиваються, таких як США, деякі держави Європейського Союзу та Україна.

Досліджується виникнення інновацій у політиці викладання в університетах під час першої академічної революції, розглядається їх модифікація під час другої академічної революції, і нові повороти в трансформації інновацій під час третьої академічної революції. Впровадження інноваційних технологій у викладання відрізнялося інтенсивністю і масштабністю під час академічних революцій. На прикладах викладання показано, як політико-ідеологічні процеси в суспільстві впливали на функціонування університетів.

Зроблено спробу порівняти освітні процеси протягом трьох революцій і виявити найбільш інноваційний період. Доводиться, що інновації в навчанні були вкорінені в трьох академічних революціях, третя – виявилася найбільш інноваційною. Найважливіші нововведення в політиці викладання були пов'язані з розвитком науково-технічних знань, що сприяло виникненню інформаційного суспільства. Розвинені країни запропонували впровадження політики співпраці у вищій освіті, що вплинуло на інновації в університетському навчанні. Пандемія корона вірусy 2019/20 рр. продемонструвала необхідність використання різних форм інтернет-комунікацій (Zoom, Google Classroom, Moodle, Whereby тощо) для перемикання на нові можливості навчати студентів у закладах вищої освіти у всьому світі на початку XXІ століття.

ЯК СПРАЦЮВАЛА ПРОПОРЦІЙНА СИСТЕМА «ВІДКРИТИХ СПИСКІВ» НА МІСЦЕВИХ ВИБОРАХ 2020 р. В ХАРКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ?

О. А. Фісун, А. О. Авксентьєв — Fri, 05 Mar 2021 00:00:00 +0200

Досліджується перша апробація Виборчого Кодексу на матеріалі місцевих виборів 2020 року в Харківській області з фокусуванням уваги на проблематиці «відкритих списків» і мірі впливу преференційних голосів виборців на персональний розподіл мандатів у місцевих радах. Розраховано відсоток виборців, які скористалися правом преференційного голосу на виборах до обласної ради (у розрізі всіх 14-ти округів та основних партій). Обґрунтовується, що за показниками користування правом «преференційного голосу» та відсотком недійсних бюлетенів виборці Харківського регіону продемонстрували високий ступінь адаптивної готовності до нової електоральної системи.

Аналізуються ефекти блокуючих механізмів, закладених в електоральну систему, які зменшили вплив преференційних голосів виборців та зберегли контроль партійного керівництва над персональним розподілом мандатів у радах. Кількісно оцінено співвідношення між мандатами, здобутими за окружними списками та єдиними закритими списками партій – відповідні розрахунки проведено для обласної ради та 17-ти міських рад регіону. На матеріалі виборів до обласної ради проаналізовано інтенсивність змін черговості кандидатів в окружних списках – обраховано, що лише у 20% випадків право на мандат отримали кандидати, які стартово розміщувалися партіями на «непрохідних» місцях. Обґрунтовано, що запроваджена на місцевих виборах-2020 електоральна формула не спрацювала як система з «відкритими списками» – за статисткою персонального розподілу мандатів у новообраних радах ця модель видається чимось середнім між системами «гнучких» та «закритих» списків. З огляду на це, актуалізовано необхідність дискусії щодо тих норм виборчого законодавства, які знизили роль преференційних голосів виборців, та запропоновано відповідні рекомендації щодо внесення змін до Виборчого Кодексу.