Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія "Питання політології"

МІЖ МОБІЛІЗАЦІЄЮ ТА ДОВІРОЮ: ТРАНСФОРМАЦІЯ ЛЕГІТИМАЦІЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Наталія Кононенко — 2025-12-30

Проаналізовано інституційна легітимація влади України у 2022–2025 роках в умовах повномасштабної російсько-української війни. Метою дослідження є оцінка ефективності різних інструментів легітимації та апробація моделі визначення легітимаційних розривів між їхньою значущістю та практичною реалізацією. Вивчено еволюцію суспільної довіри від емоційної мобілізації на початковому етапі війни до раціоналізованої «легітимації виживанням», яка базується на здатності держави забезпечувати безпеку, стабільність і соціальну справедливість. Досліджено парадокс української «воюючої демократії», коли короткострокова мобілізаційна легітимація забезпечує оперативність ухвалення рішень, але водночас загострює проблеми інституційної спроможності, інклюзивності та підзвітності. Емпіричний аналіз на основі експертного опитування показав значні легітимаційні розриви в парламенті та уряді, тоді як інститут президентства зберігає найвищий рівень довіри. Виявлено, що нормативно-правові та комунікативні механізми залишаються недовикористаними, створюючи асиметрію між суспільними очікуваннями та реальною спроможністю інститутів. Наголошується, що післявоєнне відновлення демократичної легітимності вимагатиме переходу від мобілізаційного управління до керованої відкритості, де ефективність поєднується з прозорістю, підзвітністю та участю громадян у процесах державного управління. Розроблена аналітична модель легітимаційних розривів, яка є інструментом для оцінки поточної стабільності та прогнозування перспектив демократичного розвитку

МЕТОДОЛОГІЯ ОЦІНЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ З ЗАСТОСУВАННЯМ ТЕХНОЛОГІЙ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Маргарита Чабанна — 2025-12-30

Акцентовано увагу на тому, що ефективність державного управління в умовах повномасштабної війни, спроможність органів влади ефективно реагувати на виклики безпеки, підтримувати суспільний порядок та надавати базові публічні послуги, має особливе значення для стійкості політичної системи та забезпечення довіри громадян. Зазначено, що оцінювання ефективності управління в таких обставинах потребує гнучких підходів, які враховують особливості воєнного контексту, обмеження інституційної спроможності та необхідність прийняття рішень в умовах надзвичайної мобілізації ресурсів. На підставі розгляду методології оцінювання загальних принципів ефективності державного управління (таких, як: Глобальні індикатори урядування, Індекс трансформації Бертельсмана, Індикатори сталого урядування, Індекс глобальної конкурентоспроможності, Індекс процвітання, а також Індекс бюрократії, Міжнародний індекс ефективності державної служби, Індекс відкритості уряду, Європейський індекс якості державного управління та інші), показано, що релевантним для України є поєднання міжнародних моделей із врахуванням у методології оцінювання національного контексту. Окрема увага приділена застосуванню інноваційних технологій – машинного навчання та аналітики великих даних як засобів підвищення точності, оперативності та прозорості моніторингу ефективності державного управління. Зазначено про використання штучного інтелекту такими органами державної влади, як Міністерство цифрової трансформації України, Міністерство фінансів України, НАБУ, НАЗК, Державна податкова служба України, Національна служба здоров’я України, Міністерство освіти і науки України, Державна служба зайнятості. Окреслюючи переваги застосування ШІ, підкреслено, що інтеграція штучного інтелекту в систему моніторингу сприяє підвищенню об’єктивності, точності та оперативності оцінювання, автоматизації обробки великих обсягів інформації і протидії дезінформації. У висновках зазначено, що ефективність такої інтеграції залежить від нормативно-правового забезпечення, розвитку цифрових компетенцій, формування етичних рамок та публічних платформ моніторингу.

ЛЕГІТИМНІСТЬ ТА СТІЙКІСТЬ ЯК ФАКТОРИ ТРИВКОСТІ ДЕМОКРАТИЧНИХ ТА НЕДЕМОКРАТИЧНИХ РЕЖИМІВ

Сергій Кисельов — 2025-12-30

Досліджуються ключові фактори, що забезпечують тривкість політичних режимів різного типу – як демократичних, так і недемократичних. Основну увагу зосереджено на аналізі концептів політичної легітимності та режимної стійкості. Спираючись на теоретичні розробки Девіда Істона, Жан-Жака Руссо, Девіда Хелда, Сеймура Ліпсета, Іммануїла Канта, а також дослідження стійкості Девіда Андерсена, Юргена Моллера, Ларса Рорбека та Свена-Еріка Скаанінга, розмежовується легітимність як глибинна нормативна основа влади (дифузна підтримка за Девідом Істоном) та суспільну підтримку як ситуативне схвалення результатів діяльності влади (специфічна підтримка). Підкреслюється, що легітимність не є винятковою ознакою демократій; недемократичні режими також потребують її, трансформуючи силу в право (Ж.-Ж. Руссо) та спираючись на притаманну суспільству звичаєвість. Вводиться кантіанське розрізнення між автономією волі (самочинне слідування моральному закону), що реалізується в умовах індивідуальної свободи демократичних режимів, та гетерономією (підпорядкування зовнішнім причинам), характерною для недемократичних режимів, де несвобода та негідність сприяють співучасті у «банальному злі». Проілюстровано, що тривкість демократій спирається на адміністративну спроможність та якість державного апарату, тоді як тривкість недемократичних режимів корелює з рівнем податкової мобілізації та витратами на силові структури. Ці відмінності ілюструються історичними прикладами: відмова президента Джона Кеннеді від операції «Нортвудс» демонструє роботу механізмів стримувань і противаг у демократичних режимах, тоді як події довкола операції «Рязанський цукор» в Росії показують готовність недемократичного режиму до застосування коерсивної спроможності заради його збереження.

ЛІБЕРАЛЬНА ДЕМОКРАТІЯ: ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ, ІНСТИТУТИ, СТІЙКІСТЬ ТА ОЦІНКА ДЕМОКРАТИЧНОСТІ

Деніс Ревенко — 2025-12-30

Досліджено кризові прояви інститутів ліберальної демократії у країнах Східної Європи. Розкрито специфіку їхнього функціонування в умовах політичної турбулентності, що характеризується зростанням популізму, посиленням політичної поляризації, зовнішнім тиском з боку авторитарних режимів та внутрішніми управлінськими дисфункціями. Проаналізовано ключові інституційні механізми забезпечення демократичного порядку та виявлено їхню вразливість до кризових факторів.

Охарактеризовано теоретичні підходи до розуміння стійкості демократії, зокрема концепцію «войовничої демократії», що передбачає застосування тимчасових обмежень задля захисту демократичних режимів від антидемократичних акторів. Показано, що такі заходи, з одного боку, можуть посилювати інституційну стійкість, а з іншого – створюють ризик пролонгації обмежень та поступової ерозії ліберальних цінностей.

Особливу увагу приділено аналізу інституційної динаміки України у період після 2014 року та в умовах воєнного стану. Висвітлено практику заборони проросійських політичних партій, проведення декомунізаційних заходів та застосування інших інструментів «самозахисту» демократії. Водночас підкреслено асиметричність цих процесів і наявність дискусій щодо їх відповідності принципам ліберальної демократії.

Розглянуто міжнародні індекси демократичності (Freedom House, V-Dem, Economist Intelligence Unit) як інструменти оцінки стану демократії. Показано, що тимчасові обмеження, запроваджені під час кризових періодів, знижують показники за компонентами «цивільні свободи» та «ліберальні інститути», проте не завжди свідчать про довгострокову ерозію демократії. Зроблено висновок, що розвиток ліберальної демократії у країнах Східної Європи визначається здатністю інститутів підтримувати баланс між необхідними обмеженнями у кризових ситуаціях та збереженням фундаментальних демократичних принципів у довгостроковій перспективі.

ЕЛЕКТОРАЛЬНА СИСТЕМА ДЛЯ ПОВОЄННОЇ УКРАЇНИ: АКТУАЛЬНІ АЛЬТЕРНАТИВИ ДЛЯ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ

Антон Авксентьєв — 2025-12-30

Досліджується проблема вибору оптимальної електоральної системи для перших повоєнних виборів до Верховної Ради. Аргументується, що формат виборчої системи матиме вагомий вплив на репрезентативність та інституційну спроможність парламенту. Розглянуто еволюцію виборчої системи в Україні та конкретні типи електоральних моделей, застосовані на парламентських виборах 1994-2019 років. Обґрунтовано, що електоральна модель, закладена в чинний Виборчий кодекс, є системою з «гнучкими» (або «напіввідкритими»), а не «відкритими» списками. Виокремлено 4 типи електоральних систем як актуальні альтернативи для проведення перших повоєнних парламентських виборів: пропорційна з закритими списками, змішана паралельна, дворівнева пропорційна система з гнучкими регіональними списками (згідно з чинним Виборчим кодексом) та її модифікація, запропонована в законопроекті №13464. Проведено компаративний аналіз цих електоральних моделей на відповідність 10 основним критеріям. За результатами компаративного аналізу доведена доцільність збереження чинної системи як основи для проведення парламентських виборів у повоєнний період. Дослідження спирається не лише на теоретичну базу, але й на емпіричні дані щодо апробації цієї системи на місцевих виборах 2020 року. Аналіз досвіду застосування електоральної моделі на місцевих виборах дозволив розробити практичні рекомендації щодо її перетворення на систему «відкритих списків». Перехід до «відкритих списків» має посилити вплив преференційного голосування виборців та зменшити контроль партійних керівників над розподілом мандатів. Ці рекомендації узгоджуються з даними соціологічних та експертних опитувань. Результати дослідження можуть бути використані як аналітична база для вдосконалення виборчого законодавства та ухвалення обґрунтованих рішень щодо електоральної системи у перехідний повоєнний період.

ВЗАЄМОВІДНОСИНИ УРЯДУ ТА ОПОЗИЦІЇ В ПЕРІОД РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ (2014 Р.)

Зоя Шумейко — 2025-12-30

Проаналізовано особливості взаємовідносин між урядом та опозицією в Україні у період Революції гідності (листопад 2013 – лютий 2014 рр.) як ключового етапу розвитку сучасної української політичної системи. На основі аналізу наукових джерел та нормативно-правових документів розкрито, як поступове звуження інституційних механізмів парламентського контролю, концентрації владних ресурсів в руках виконавчої влади та монополізації медіапростору сприяло ескалації конфлікту та переходу опозиції до позаінституційних форм дії. Показано, що хронологія розвитку подій 2013-2014 рр. характеризувалася трьома послідовними моделями: керованою конкуренцією (обмежена ефективність парламентських інструментів), «подвійним тиском» (поєднання парламентської діяльності з масовою вуличною мобілізацією) та розривом інституційної угоди (делегітимація парламенту та перехід до вуличної фази протистояння). Обґрунтовано, що ухвалення законів 16 січня 2014 р. стало переломним моментом, після якого парламент втратив функцію переговорного пункту, а опозиція перестала виступати як повноправний учасник політичного процесу.

Окрему увагу приділено ролі громадянського суспільства як позапартійного арбітра, здатного впливати на обидві сторони конфлікту та трансформувати логіку політичної взаємодії. Показано, що саме поєднання самоорганізації суспільства, зростання рівня горизонтальних мереж та ослаблення монополії влади на інформаційні ресурси сприяло делегітимації авторитарних практик. Проаналізовано післяреволюційні зміни, пов’язані з переформатуванням парламентської більшості, оновленням партійного поля та підвищенням ролі інституційного забезпечення опозиційної діяльності. Порівняльний аналіз європейської практики показує, що запобігання новим кризам потребує законодавчого закріплення статусу опозиції, незалежного медіарегулювання та прозорої урядової комунікації.

ТЕОРІЇ ДЕМОКРАТИЧНОГО КОНТРОЛЮ ЗБРОЙНИХ СИЛ ТА ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ ПІД ЧАС КОНФЛІКТУ

Тарас Іванець — 2025-12-30

Це комплексне дослідження присвячене аналізу прo розвиток і перешкоди демократичного контролю збройних сил (ДКЗС) у рамках затяжного конфлікту Росії проти України у 2014–2024 роках. Конфлікт, спершу позначений анексією Криму та зростаючий у повномасштабну війну, підкреслює необхідність поєднання військової ефективності з демократичною відповідальністю, особливо в умовах гібридної війни. Дослідження аналізує основні теорії контролю під час бойових дій – принципи цивільно-військових взаємин за Хантінгтоном, професіоналізація за Яновіцом, модель згоди за Шіффом і теорія принципала-агента за Фівером. Ці рамки наголошують на значущості цивільної влади, суспільної довіри, прозорості та взаєморозуміння, однак стикаються з викликами, коли авторитарні нахили або гібридні загрози стирають межі цивільного і військового секторів. Досвід України свідчить, що залучення громадськості — через громадські організації, медіа, діаспору й технологічні платформи — значно підвищує рівень відкритості та відповідальності. Широке залучення громадянського суспільства, особливо під час загострення конфлікту, показує перехід до гібридних наглядових структур, у яких суспільні інституції доповнюють формальні структури, зміцнюючи демократичну стійкість у кризових ситуаціях. Зовнішні обставини, зокрема анексія Криму Росією і гібридні тактики, слугують рушіями змін, спрямованих на посилення військової цілісності й демократичного контролю. Ці тиски прискорюють законодавчі і громадські реформи, спрямовані на підвищення відкритості військових структур, реформування командної ієрархії та стимулювання громадської дискусії. Аналіз ситуації в Україні дає підстави для висновку, що зовнішні загрози можуть виступати водночас і як чинники напруження, і як каталізатори посилення демократичних принципів, змушуючи інституції пристосовуватися до нових гібридних викликів. Інтеграція інституційних реформ і громадського залучення демонструє комплексний підхід до цивільно-військових взаємин. Звертається увага на важливість технологічних можливостей для більш активного залучення громадян у контроль за збройними силами, підвищуючи тим самим вимоги до відповідальності понад традиційні моделі. Підкреслюється роль ініціативи громадянського суспільства, діяльності діаспори та технологічних платформ у сприянні зміцненню соціальної єдності і стійкості, що є особливо важливо як під час конфліктів, так і для підтримки демократичної легітимності.

СУЧАСНІ ВИКЛИКИ Й СЦЕНАРІЇ РОЗВИТКУ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ: АНАЛІТИЧНИЙ ТА ПРОГНОЗНИЙ ПІДХІД

Алла Гірман — 2025-12-30

Здійснено комплексний аналіз та прогнозування зовнішньої політики України в умовах глибоких трансформацій міжнародної системи початку ХХІ століття. Увага зосереджується на сучасних тенденціях, чинниках впливу та напрямах розвитку зовнішньополітичного курсу України у контексті європейської інтеграції, безпекових викликів та регіональної співпраці. У дослідженні застосовано міждисциплінарний підхід, який поєднує інструменти політичної науки, міжнародних відносин, аналітики безпеки та стратегічного прогнозування. Методологічну основу становлять три головні напрями: порівняльний аналіз зовнішньополітичних стратегій України, Польщі, Литви й Румунії; сценарне моделювання розвитку зовнішньої політики у середньостроковій перспективі (2025-2030 рр.), а також контент-аналіз експертних оцінок провідних фахівців у сфері міжнародних відносин.

Порівняльне дослідження показало, що попри відмінності в політичних традиціях, усі чотири країни мають спільну мету – зміцнення регіональної безпеки, енергетичної незалежності та трансатлантичної єдності. Україна поступово переходить від реактивної моделі зовнішньої політики до більш активної стратегії, орієнтованої на реформування, інтеграцію до ЄС і НАТО, а також на формування субрегіонального лідерства в Східній Європі. Серед головних чинників, що впливають на формування зовнішньої політики, визначено безпековий, енергетичний, економічний та інституційний. Європейська інтеграція визначається як провідний вектор державного розвитку, що формує як зовнішньополітичну поведінку, так і внутрішні реформи України.

У результаті сценарного моделювання виділено три можливі траєкторії розвитку – реформістську, консервативну й кризову. Реформістський сценарій передбачає прискорення інтеграційних процесів, поглиблення співпраці з НАТО, залучення інвестицій і зміцнення обороноздатності. Консервативний сценарій характеризується збереженням статус-кво та прагматичним балансом інтересів, тоді як кризовий передбачає зростання загроз і скорочення міжнародної підтримки. Узагальнення експертних оцінок свідчить, що найбільш імовірним і сприятливим є реформістський варіант, який можливий за умови стабільної політичної волі та ефективного використання міжнародного партнерства.

СУВЕРЕНІТЕТ ДЕРЖАВИ У ВИМІРІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ЕПОХИ ТА ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Костянтин Бринза — 2025-12-30

Розглядаються особливості суверенітету держави у вимірі інформаційної епохи та глобалізації. Підкреслюється значення суверенітету держави для забезпечення ефективного розвитку та конкурентоспроможності суспільства. Аналізується вплив сучасних умов на стан суверенітету держави як важливого актора сучасної глобальної взаємодії. Визначається, що в інформаційну епоху влада великою мірою залежить від спроможності продукувати та контролювати ціннісні смисли та культурні коди суспільства. Зазначається важливість ідентичностей, які характеризують сучасну суспільну взаємодію на різних рівнях. Дається характеристика протиріч універсального та партикулярного, на підґрунті яких виникає багато конфліктів. Підтвердженням цьому є багатовимірність добору ідентичностей, що характеризують не лише існування сучасних спільнот, а й втілюються на особистому рівні. Швидкісні зміни технологій, великі обсяги інформації, необхідність адекватної її інтерпретації, не лише засвоєння, а й продукування нового знання породжують великі вимоги до людини, до рівня людського розвитку. Розкриваються такі виклики суверенітету держави, як нестабільність, невизначеність, поліваріантність суспільних процесів як на глобальному, так і на локальних, регіональних рівнях. Багатоцентричність глобальної взаємодії, просування впливу недержавних акторів у формуванні політики на різних рівнях, латентність та нескоординованість як важливі характеристики такої взаємодії також посилюють роль випадковості та ризиків для ефективного збереження суверенітету сучасних держав.

Зазначається, що «цифрові розколи» на основі інтегрованості до новітніх технологій, загострюють світову нерівність, закріплюють успадкування статусу бідності та витискання на периферію розвитку тих сегментів, що не доводять свою корисність глобальним трендам та силам впливу.

УКРАЇНА У СУЧАСНІЙ ГЕОПОЛІТИЦІ

Олексій Баталов — 2025-12-30

Проаналізовано роль України на світовій геополітичній арені з 1991 р. по 2025 р. На підставі геополітичних висновків з робіт таких вчених, як Х. Маккіндер та Зб. Бжезінський, продемонстровано геостратегічне значення України. Виокремлено три варіанти геостратегії, що були можливими для України починаючи з 1991 р., а саме: нейтралітет, здобуття статусу регіонального лідера, приєднання до інтеграційних проектів зовнішніх «центрів сили».

Проаналізовано ті геополітичні ролі, що відігравала Україна в геополітиці починаючи з 1991 р. З 1991 р. до «помаранчевих подій» 2004 р. українська еліта позиціонувала нашу державу як суверенного «нейтрального гравця». Були невдалі спроби стати «регіональним лідером» (наприклад, проект ГУУАМ). Після 2004 р. команда президента В. Ющенка вперше задекларувала реалізацію прозахідного геополітичного вектору.

В результаті наслідків помилкових рішень 1990-х – початку 2010-х років (зокрема, нездатності одразу і надовго обрати напрямок руху країни і розробити відповідну стратегію, недалекоглядна політика роззброєння, олігархізація економіки, корумпованість державного управлінського апарату, тощо), а також частковості євроінтеграційних зусиль України, неготовності Заходу прийняти Україну ціною конфлікту з РФ, реальне значення України на геополітичній арені поступово деградувало до ролі «буферної зони» між Заходом та РФ, внаслідок чого починаючи з 2014 р. вона стала зручною «жертвою для агресії».

Виділено етап після 2014 р., який позначився тим, що українська політична нація хотіла бачити Україну в якості «форпосту» для США і країн Європи, призначенням якого було б стримування реваншистських намірів Кремля. Однак необхідних ресурсів для перетворення України на «форпост» від Заходу не надійшло, а реальна підготовка до повномасштабних бойових дій зі ЗС РФ, спираючись переважно на внутрішньоукраїнські ресурси, не проводилась. Наслідком цього стала фактична неготовність України до повномасштабної війни. Після 24.02.2022 Україна отримала деяку допомогу від країн Заходу, проте недостатню, щоб зупинити і відкинути агресора. Поточний геополітичний стан України визначено, як «поле бою» (тобто це вже навіть не роль, що передбачало б якусь певну активну позицію, а саме стан).

Зроблено три висновки. Перший – за умови продовження повномасштабної війни на виснаження, відсутності (або обмеженості) зовнішньої допомоги, невпровадження ефективних системних змін в українській державі – українська геополітична суб’єктність буде умовною, а виживання України, як незалежної суверенної держави, не є гарантованим. Другий – Україні необхідно перейти від стану «поля бою» до менш руйнівного і більш суб’єктного. Третій – виокремлено такі варіанти подальшого розвитку подій для України: продовження стану «поля бою» (з відповідними наслідками); поширення бойових дій на європейські країни; вихід з гарячої фази поточної війни і далі: або «буферизація» України з подальшим ризиком втрати державності, або «форпостизація» України (завдяки ефективній мобілізації власних ресурсів та європейській допомозі), або звернення по безпекову допомогу до незахідних «центрів сили» (наприклад, до Туреччини та/або Індії).

ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЮВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКОВОЇ ДИСЦИПЛІНИ ЯК ІНДИКАТОРИ ЇЇ МІЖДИСЦИПЛІНАРНОЇ ТА ІНТЕГРАТИВНОЇ ПРИРОДИ

Віктор Рубанов — 2025-12-30

Обґрунтовується актуальність профільного дослідження проблем конституювання та реального функціонування політології як наукової та навчальної дисципліни. На основі попередніх теоретико-фундаментальних досліджень науковців та емпіричних фактів, які існують, здійснюється спроба концептуального обґрунтування міждисциплінарної та інтегративної природи політичної науки, розглядаються історичні корені народження, становлення, подальшого розвитку та функціонування політології в Україні. Підкреслюються особливості виникнення Харківської школи політичного аналізу, її роль в теоретико-фундаментальному та інституціональному становленні політології як міждисциплінарної та інтегративної наукової дисципліни. На конкретних прикладах розкривається не тільки значущість перших у світі праць з політології професорів Харківського університету Тихона Степанова та Андрія Каченовського в процесі становлення політологічної дисципліни, але й роль побудованих ними перших спеціалізованих профільних практично-прикладних інституцій університету в конституюванні політології як міждисциплінарної та інтегративної наукової дисципліни. Визначається, що якраз цей аспект політичної науки закладено у відомої її характеристиці Аристотелем як «королеви всіх наук». Більш того, в цьому відомому визначенні закладено не тільки суто теоретична характеристика природи політичної науки, а й її практично-прикладна значущість в навчальному процесі з підготовки майбутніх політологів – можливість інтегрувати, звести воєдино розрізнені пласти знань, які були накопичені студентами за роки їх навчання фаху. Аргументується наукове значення знання історико-політологічного підґрунтя політології як науки та навчального курсу для політологів-практиків та політологів-науковців.