Дриновський збірник

ОЩЕ ВЕДНЪЖ ЗА МИГРАЦИЯТА НА СИНОВЕТЕ НА АТИЛА НА ИЗТОК

2025-08-16T14:44:59+00:00

Статията проследява процеса на миграция на синовете на Атила на изток от втората половина на V в. В историографската традиция този процес се разглежда като еднократен, пълномащабен акт, извършен или непосредствено след битката при р. Недао (Панония) през 454 г. или десетилетие след нея.

В настоящото проучване се установява, че синовете на Атила се изтеглят на изток от Карпатите, не вкупом, а поетапно в периода 454-466 г. Анализът на изворите ни позволява да говорим за поне три такива миграции: Първи напускат Среден Дунав синовете на Атила, които се намират в обкръжението на Елак. Това се случва през 454 г. след като Елак пада убит в битка с гепидите и техните съюзници. Новите местообитания на братята му могат да се потърсят в най-източните краища на Степната империя – до бреговете на р. Дон. Втори са хуните водени от най-малкия син на Атила Ернах. През 454 или през следващата 455 г. след неуспешната си военна кампания срещу остготите те са принудени да се изтеглят към бреговете на р. Днепър в източно съседство с първата група. Трети и последни са хуните около Денгизих. След ново тежко поражение от остготите през средата на 460-те, този син на Атила мигрира на изток от Карпатите в източно съседство с брат си Ернах.

МІГРАЦІЯ ХОРВАТІВ НА БАЛКАНИ: СПРОБА НОВОЇ РЕКОНСТРУКЦІЇ

2025-08-16T14:45:01+00:00

У статті представлено новий погляд на проблематику переселення хорватів з Центрально-Східної Європи до Північно-Західних Балкан. На основі критичного аналізу історіографічного дискурсу, інтерпретації свідчень трактату «Про управління імперією» та їхнього співставлення з відомостями інших писемних джерел, а також залучення актуальних напрацювань зі сфери історичного мовознавства, археології та палеогенетики розглянуто питання вихідних точок, маршруту, хронології та геополітичного контексту міграційних процесів, що призвели до появи хорватів у Далмації.

Виходячи з локалізації Білої Хорватії над Верхньою Ельбою і Верхнім Одером зроблено низку уточнень стосовно обставин і перебігу переселення частини тамтешніх мешканців на Балкани, які пояснюють найбільш контроверсійні відомості 30‑го та 31‑го розділу трактату Константина Багрянородного і дозволяють повернути дослідження ранніх етапів хорватського етноґенезу в річище парадигми міграції. Зокрема, обґрунтовано думку, що переселення білих хорватів до Далмації було ініційоване візантійським імператором Іраклієм невдовзі після облоги Константинополя аварами у 626 р., а маршрут їхнього просування з Північно-Східної Богемії проходив крізь басейн Середньої Ельби, Тюрингію, Баварію та Східні Альпи і таким чином дозволяв оминути добре контрольовані ворожими їм аварами землі Паннонії. Запропоноване у статті зміщення критично важливої ділянки міграційного шляху на захід, у межі ареалу Меровінзького впливу, створило підґрунтя для більш комплексного осмислення геополітичного тла цієї акції, визначальною особливістю якого була співпраця Константинопольського двору з франкським королем Даґобертом І.

ЗА ЗАПАДНАТА ГРАНИЦА НА БЪЛГАРСКАТА ДЪРЖАВА НА ДОЛЕН ДУНАВ, НЕПОСРЕДСТВЕНО СЛЕД ОСНОВАВАНЕТО Ѝ

2025-08-16T14:45:02+00:00

В статията е направен опит да се установи къде е била западната граница на българската държава непосредствено след основаването ѝ. За целта отново са разгледани части от текстовете преди всичко на Теофан Изповедник като по-подробен в разказа си. Установено е, че географските маркери в текста са твърде условни или неточни. По тази причина като отправна точка е избрана идентификацията на племето на северите с носителите на т. нар. пастирска керамика. Тази идентификация е направена още през 90-те години на ХХ в. от Стефка Ангелова и Людмила Дончева-Петкова, а по-късно доразвита от Методи Даскалов. Картирането на некрополите с урнови трупоизгаряния, с преобладаващо присъствие на пастирска керамика, показва подялбата им на три географски групи. Само една от тези групи е била известна на византийските автори от периода. Другите две са разположени западно от първата. Приемайки за маркер известните към момента некрополи на носителите на пастирската керамика – северите, може да се предположи, че западната граница на държавата е вървяла приблизително по течението на р. Русенски Лом.

АРХЕОЛОГИЧЕСКИ ДАННИ ЗА МАСОВОТО И ТРАЙНО ЗАСЕЛВАНЕ НА ТЕРИТОРИЯТА НА ДНЕШНА ЮЖНА БЪЛГАРИЯ С БЪЛГАРСКО НАСЕЛЕНИЕ ПРЕЗ РАННОТО СРЕДНОВЕКОВИЕ

2025-08-16T14:45:03+00:00

От анализа на историческите и най-вече на достоверните археологически данни се налага изводът, че трайното заселване на българско население и усвояване на територията на днешна Южна България от българската държава започнало след едва сключването на „Дълбокия мир“ между България и Византийската империя през 864 г. Дотогава днешните южнобългарски земи си оставали буферна зона между двете почти непрекъснато воюващи съседни страни, което правело територията неудобна за обитаване. Ето защо в историческите извори тази територия е спомената като „пуста земя“. След отстъпването ѝ на българската държава, настъпило омиротворяване на района, което създало благоприятни условия за заселване. Поради това след средата на ІХ в. последвало бързо „обългаряване“ на цялата територия на дн. Южна България и дало силен тласък на развитието на селищната мрежа. По това време България се разпростряла на юг от Сидера до Дебелт. По-късно при наследника на княз Борис І (852–889) – цар Симеон (893–927) българската държава увеличила още територията си на юг. Сега границата започвала от Мидия (дн. Къйъкьой, Турция) минавала на север от Одрин и покрай Дервентските възвишения стигала до Милеона и пресичала Северните Родопи, после се спускала през р. Места, минавала над Солун и пресичала р. Вардар, за да достигне до Адриатическо море.

Издигнало се като първа сила на Балканския полуостров през Х в. Българското царство едва ли е усвоило и заселило с българско население тази огромна територия. Със сигурност обаче земите на днешна Южна България са били побългарени по това време и останали в пределите на царството до 967 г.

БОЛГАРИ БАЛКАН ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ ЗА ДАНИМИ МУСУЛЬМАНСЬКИХ АВТОРІВ РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

2025-08-16T14:45:04+00:00

Відомо, що в хозарський період у VII–X ст. болгари проживали щонайменше в трьох-чотирьох місцях Європи: на правому березі Середньої Волги, де виникла Волзька Болгарія; в пониззі Дунаю, на території Першого Болгарського царства; і в степах басейнів Дону і Приазов'я. Саме це заганяло в глухий кут багатьох мусульманських географів. Серед них – ал-Мас‘уді та анонімний автор «Худуд ал-‘Алам».

Дослідники давно помітили, що у своєму творі «Мурудж аз-захаб…» ал-Мас‘уді плутає волзьких булгар з дунайськими. Додамо до цього згаданих ал-Масуді приазовських та донських болгар. Так, на самому початку 17-го розділу його праці «Мурудж аз-захаб…» зазначається, що Волга «витікає з верхніх частин тюркських земель». При цьому автор підкреслює, що «від неї відтікає відгалудження в напрямку країни булгар» і впадає в «Майтас (Азовське море)». Булгари також згадуються в розповіді ал-Мас‘уді про похід русів до Каспійського моря через Волго-Донську переволоку після 912 р.

Що стосується даних «Худуд ал-‘Алам» про болгар, то вони ще більш заплутані і потребують детальнышого аналізу. Так, говорячи про населення Середнього Поволжя, анонімний автор використовує відомий етнонім Б-ртас для позначення мешканців лівобережжя, де були відомі булгари.

Однією з найзагадковіших етнічних груп, згаданих у «Худуд ал-‘Алам», є «внутрішні болгари». Ф. Вестберг та М. Й. Мерперт були схильні ототожнювати їх з «чорними болгарами», які мешкали в регіоні Північного Приазов’я. Й. Маркварт свого часу висловив припущення, що «внутрішні болгари» мусульманських авторів були споріднені з дунайськими болгарами. В. Ф. Мінорський припускає, що поділ болгар на «зовнішніх» і «внутрішніх», ймовірно, був введений в географічну літературу ал-Балхі (IX–X ст.), який згадує про «зовнішніх болгар». Більше того, ал-Балхі був першим, хто згадав про «внутрішніх болгар». Цей термін – «внутрішні болгари» – ал-Балхі використовував для позначення придунайських болгар. За спостереженнями В. Ф. Мінорського, він міг широко використовуватися ал-Істахрі (IX–X ст.), але в ал-Істахрі немає жодних записів про «зовнішніх болгар». Такі плутані і суперечливі відомості, як у ал-Істахрі, так і в інших арабських авторів, а також у анонімного автора «Худуд ал-Алам», змусили В. Ф. Мінорського припустити, що термін «внутрішні болгари» явно протиставляється терміну «зовнішні болгари».

Можливо, ал-Балхі та ал-Істахрі називали дунайських болгар «внутрішніми», оскільки, за словами їхніх інформаторів, вони були найзахіднішою групою серед усіх болгар. В інших випадках, однак, автор «Худуд ал-‘Алам» називає дунайських болгар В-н-н-д-р, а волзьких – Б-ртас. Метод виключення дозволяє не відносити дунайських і волзьких болгар до «внутрішніх». Так, наприклад, анонімний автор «Худуд ал-‘Алам» називає «внутрішніми», тобто західними, тих болгар, які живуть у степах Подоння та Приазов'я.

Ці суперечливі повідомлення мусульманських авторів раннього Середньовіччя про болгар пояснюються не лише їхньою значною розпорошеністю, але й використанням різноманітних джерел, в яких окремі групи болгар були відомі під різними назвами. Це змушувало мусульманських географів вносити певні корективи в тексти своїх трактатів.

ПЕРША ПОЛЬСЬКО-ЧЕСЬКА ВІЙНА КІНЦЯ 80-х РОКІВ Х СТОЛІТТЯ ТА ЇЇ ПОЛІТИЧНІ Й ДИПЛОМАТИЧНІ НАСЛІДКИ ДЛЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ

2025-08-16T14:45:08+00:00

У статті досліджуються передумови, простежується перебіг і з’ясовуються політичні й дипломатичні наслідки для Центральної Європи першої польсько-чеської війни, яка спалахнула наприкінці 80-х років Х ст. До цього часу впродовж майже двох десятиліть володарі Чеського князівства з династії Пршемисловичів підтримували дружні відносини з польським правителем Мешком І П’ястовичем, з яким перебували в родинних зв’язках. В умовах активного поступу на міжнародній арені німецького короля Оттона І, який 962 р. здобув титул імператора й проголосив утворення Римської (Німецької) імперії, молоді слов’янські держави шукали шляхи до взаємного зближення. Підкреслюючи імперський статус, Оттон І та його наступники проводили цілеспрямовану політику встановлення сюзеренно-васальних відносин з правителями Чеського та Польського князівств. З часом Мешко І, розширюючи кордони своєї держави, став зазіхати на володіння Болеслава ІІ Побожного, які, крім Чехії, охоплювали територію Моравії, Малої Польщі та Силезії. Польський князь врегулював відносини з Римською імперією й захопив частину територій, що належали Болеславові ІІ. Ймовірно, це була Силезія. Чеський володар звернувся по допомогу до вілців-лютичів (племінного об’єднання полабських слов’ян), з якими імперія вела жорстоку боротьбу. Такий крок засвідчив дипломатичну недалекоглядність Болеслава ІІ Побожного. Натомість Мешко І попросив підтримки з боку імперії. В ході цієї війни Болеслав ІІ Побожний утратив контроль над Силезією й частиною Малої Польщі. Його поразка започаткувала зовнішню та внутрішню кризу Чеської держави. Водночас вона різко підвищила політичний авторитет Мешка І та піднесла престиж Польського князівства, яке на деякий час стало відігравати провідну роль у Центральній Європі.

ДО СПЕЦИФІКИ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЕТНІЧНОСТІ (НА МАТЕРІАЛАХ РУСІ-УКРАЇНИ)

2025-08-16T14:45:10+00:00

Хоча етнічність властива людству від початку його історії, проте її прояви та форми в різні історичні епохи були різними. Виходячи з засад неоеволюціонізму, а також досліджень етноцентризму та поділу на «своїх» і «чужих», аналізуємо етнічну ситуацію у Давній Русі. Для неї була характерна етнічна дрібність локальних, чи так званих «земельних» спільнот, що відповідала поділу на «землі», які вважають тотожними сучасному поняттю «країн». Так, Руську землю (Київське і Переяславське князівства) населяла «русь», Волинську – «волинці», Галицьку – «галичани», Чернігівську – «чернігівці», Турівську – «турівці»; в північних «землях» мешкали «полочани», «смольняни», «новгородці», «суздальці» та ін. Вони володіли власними ідентичностями і вели запеклі війни між собою. В інших країнах Європи, що в той час формувалися, ситуація була аналогічною: у Франції мешкали гасконці, нормандці, лангедокці, бургундці та ін., в Германії – саксонці, гессенці, вюртенбержці, шваби, тюринги й ін., в Італії тосканці, романці, ломбардці, венеційці та ін. В основі такої ситуації, у відповідності з інформаційною концепцією етно-національних спільнот, лежав стан розвитку інформаційних комунікацій. У домодерну епоху, коли етнічно значима інформація передавалася в синхронії і діахронії переважно усно (писемність лише доповнювала цей вид інформаційної трансмісії), це зумовлювало нерозвиненість проявів і форм етнічності та невеликі розміри етнічних спільнот. Домінувала так звана етнічність «тутешніх», протиставлених «чужоволостцям». А вирішальним чинником формування локальних етносів був державний. Тому в добу політичної («феодальної») роздробленості, етнічні спільноти утворювалися в рамках дрібних державних організмів – герцогств, графств, князівств, влада яких вибудовувала в їхніх рамках мережі інформаційних комунікацій. Сукупності «тутешніх» слід відносити до спільнот, члени яких мають вкрай нерозвинену самосвідомість, лише дуже неясно розуміючи, що вони становлять окрему групу. Місцеві ідентичності села, округи, повіту мали куди більшу вагу, ніж самосвідомість всієї спільноти. Окрім локальних (у Київській Русі – «земельних») етнонімів, найчіткішою ознакою того, що це самостійні етноси, була ворожнеча та постійні війни між ними: галичан із киянами-руссю, ростово-суздальців з новгородцями, смольнян із новгородцями тощо. Ці війни нерідко виливалися в тривалі усобиці, невід’ємною складовою яких, як і повсюдно в Середньовіччі, виступало здобичництво, адже регулярно грабувати, захоплювати в полон, а в разі спротиву, і вбивати «не своїх» у рамках етноцентричних стереотипів, на яких базувалася домодерна етнічна самосвідомість, вважалося повністю допустимим. Така ситуація особливо довго зберігалася в районі верхньої Оки (Верховські князівства), де проживали дрібні спільноти мценян, любучан, воротинців, новосільців та ін. Зникнення локальних («земельних») спільнот пов’язане з ліквідацією політичної роздробленості, починаючи з часу розвинутого та пізнього Середньовіччя.

РІВЕНЬ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ПІДГОТОВКИ ВИКЛАДАЧІВ ЄЗУЇТСЬКИХ ШКІЛ НА СХОДІ ПОЛЬСЬКОЇ ПРОВІНЦІЇ ТОВАРИСТВА ІСУСА В 1648–1675 РР.: ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ, ТЕНДЕНЦІЇ ЗМІН, ВПЛИВ НА ЯКІСТЬ ОСВІТИ

2025-08-16T14:45:15+00:00

В статті аналізуються тенденції у змінах рівня інтелектуальної підготовки єзуїтів, які викладали на сході Польської провінції Товариства Ісуса в період з 1648 р. по 1675 р., передумови цих змін та їх вплив на якість освіти в місцевих осередках ордену. Автор підкреслює, що в рамках єзуїтської шкільної моделі ключова роль надавалася фігурі педагога. В цьому пересвідчує не лише регламентація шкільним статутом ордену (“Ratio atque institutio studiorum”) різних аспектів навчання, але й приділення великої уваги інтелектуальному вишколу єзуїтів.

Перманентні військові дії, які відбувалися на теренах Польської провінції в 1648–1675 рр., завдали значного удару по її кадровому потенціалу. Загибель багатьох єзуїтів, припинення/призупинення діяльності низки осередків ордену, міграції їх представників всередині і за межі Речі Посполитої та спричинений цим розлад системи відтворення кадрів – все це негативно позначилося на рівні освіченості викладачів шкіл Товариства Ісуса на сході Польської провінції. Головним індикатором цього процесу стали численні лакуни в інтелектуальній формації магістрів, які в кінці 1660-х – першій половині 1670-х рр. стали найчисельнішою категорією педагогів studia inferiora. Незначне покращення в цей час рівня опанування ними риторики цілком компенсувалася синхронним зменшенням поширеності філософської освіти. Ці проріхи в освіченості були наслідком аврального залучення до викладання новіціїв в ситуації, коли не вистачало досвідчених кадрів. Водночас в середовищі отців-викладачів studia inferiora паралельно зменшується питома вага осіб з досвідом опанування курсу риторики pro nostris. Єдиним острівцем стабільності залишалося середовище отців-викладачів studia superiora, що можна пояснити селекцією осіб, яких залучали до викладання ідеологічно важливих дисциплін. Втім ця категорія єзуїтських педагогів була нечисленною і працювала з вузьким колом учнів, а тому суттєво не впливала на загальну ситуацію в єзуїтських школах на сході Польської провінції. Натомість негативні тенденції у рівні освіченості викладачів studia inferiora (як магістрів, так і єзуїтів-отців) безпосередньо позначалися на якісному рівні місцевих шкіл ордену. В цьому пересвідчує низка кризових явищ, які знайшли відображення в документації Товариства Ісуса – намагання єзуїтів уникнути викладання, недбале ставлення педагогів до своїх обов'язків та байдужість керівництва у питанні заохочення учнів до навчання і підвищення рівня освіти загалом. Керівництво ордену усвідомлювало наявні проблеми, але боролося з ними консервативними методами, намагаючись забезпечити чітке виконання норм “Ratio studiorum”.

ПРАВОВІ НОРМИ ТРЕТЬОГО ЛИТОВСЬКОГО СТАТУТУ В ЖИТТІ РЕМІСНИКІВ ГЕТЬМАНЩИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII – XVIII СТОЛІТЬ

2025-08-16T14:45:18+00:00

У статті розглядаються правові норми Литовського статуту 1588 р., які регулювали життя та діяльність ремісників, та їх фактичне застосування в правовому полі Гетьманщини в другій половині XVII – XVIII ст. Джерельною базою є власне сам Литовський Статут 1588 р., цехові книги та судові справи міст та містечок Гетьманщини: Києва, Полтави, Лохвиці, Келеберди, Кобеляк тощо.

Ремісники входили до різних як великих соціальних груп міського населення (міщан, козаків, посполитих), так і дрібних соціо-професійних груп, зокрема протеціянтів, підсусідків. Політичний устрій Гетьманщини зумовив дуалістичність влади в містах, де діяло як міське право, міський уряд (магістрат чи ратуша), так і полкове й/чи сотенне правління військової та адміністративної одиниці. Юридична визначеність ремісничих цехів, підкріплена привілеями і статутами, надавали права на функціонування та підлеглість магістратам. Це спричинило особливості міст Гетьманщини: специфічність судового та економічного підпорядкування міщан, існування ремесла поза цехами (як козаків, «підданих», «протекціянтів»), подієві переходи до козацького стану і навпаки, обмеження категорії міщан виключно торговим елементом.

Встановлено, що в містах Гетьманщини для відмінних соціальних станів функціонував як Литовський Статут 1588 р., так і Магдебурзьке право («Статут» чи «Саксон»). Некарні злочини, тобто всі, крім крадіжок і вбивств, вирішував цеховий суд (загальні збори братчиків). Проте, часто трактовані як специфічні цехові «закони» чи «цеховий суд», були звичаєве закріпленими нормами Магдебурзького права. Артикули Литовського статуту можна розподілити на кілька груп: назагал для міщан та норми щодо ремісників, щодо кримінальних проваджень.

«КОЗАЦЬКА НАЦІЯ» ТА ЇЇ КЕРІВНИКИ НА ПЕРЕХРЕСТІ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА ШВЕЦІЇ: ЗА НОВИНАМИ ГАЗЕТИ «АМСТЕРДАМ» 1708 РОКУ

2025-08-16T14:45:20+00:00

У публікації розглянуто військово-політичну ситуацію 1708 р. на кордонах України та причини національно-визвольної виступу гетьмана Івана Мазепи, а саме його перехід на бік шведського короля Карла XII у повідомленнях франкомовного видання «Амстердам». Встановлено, що на сторінках видання регулярно висвітлювалися події Великої Північної війни 1700–1721 років та постаті гетьманів України – Івана Мазепи, Івана Скоропадського та Пилипа Орлика; у зв’язку з подіями 1708 р. газета інформувала читача про майже покроковий похід шведського війська до кордонів з Московським царством і Гетьманщиною. У повідомленнях «Амстердам» чітко визначено наміри гетьмана Івана Мазепи та причини його доленосного вирішення. Дії гетьмана України Івана Мазепи висвітлюються з урахуванням загальновійськової ситуації та європейської політики. Інформація про наміри гетьмана з’являється у повідомленнях за півроку до переходу Івана Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Це може свідчити про поінформованість того, хто надавав новини, адже така акція утаємничувалась навіть від найближчого оточення гетьмана. В «Новинах» видання змальовані також «образи» козацтва, позначені назва «Україна» та населені пункти, що мали важливе військово-політичне значення. На сторінках «Амстердам» відображена значна міжнародна діяльність шведського короля, польських й українських лідерів, зокрема їх контакти з Османською імперією, Кримським ханством, Францією, Угорщиною та Молдовою. Отже, все вищезгадане свідчить про те, що європейський читач мав можливість своєчасно та реалістично отримувати інформацію про українські справи та дії керівництва України, а військово-політична ситуація в українських землях мала важливий європейський вимір.

ПИЛИП ОРЛИК В ОСМАНСЬКИХ ДЖЕРЕЛАХ

2025-08-16T14:45:21+00:00

У статті розглядаються питання з османського періоду життя Пилипа Орлика, його резидування на балканських володіннях Османської держави. Висвітлення зазначених питань відбувається на основі османсько-турецьких документів, які доповнюють чи підтверджують інформацію латиничних і кириличних документів з багатьох європейських архівів щодо найтривалого османського періоду діяльності Пилипа Орлика в еміграції. Особливість використання османських джерел найяскравіше відбиває фінансову складову у розміщенні гетьмана, географію його переміщень європейськими теренами Османської держави, політичні рішення султанського і ханського урядів щодо визнання гетьманської влади тощо. Зокрема висвітлено ферман султана Ахмеда щодо прав і вольностей козацького війська Пилипа Орлика та подальшого розміщення козаків у пониззі Дніпра. У статті використано також султанські розпорядження про зустріч Пилипа Орлика в Хотині та його розміщення в Серезі й Салоніках. Наводяться звернення гетьмана до султана та кримського хана у вирішенні своєї подальшої долі та визнання його гетьманської влади.

ПРАВОСЛАВ՚ Я, ПРОСВІТНИЦТВО ТА ІМПЕРСЬКИЙ ПРОСТІР: ОБРАЗ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАЦЯХ МИТРОПОЛИТА ПЛАТОНА ЛЄВШИНА (1737–1812)

2025-08-16T14:45:22+00:00

У статті показано специфіку конструювання образу українських земель у працях митрополита Московського та Коломенського Платона Лєвшина – одного з найяскравіших релігійних діячів і церковних істориків Східної Європи другої половини XVIII – початку XIX ст. Визначено вплив особистого досвіду, філософських і суспільно-політичних поглядів Платона Лєвшина на характеристики українських земель у його подорожніх записках та історичних працях. Спираючись на принципи Кембриджської школи інтелектуальної історії, теорію концептуальної метафори та концепції “ментальних мап” і “місць пам’яті”, визначено, яким чином Платон Лєвшин використовував терміни «Україна» та «Малоросія», окреслено специфіку поєднання етнічних, політичних і релігійних конотацій у його описах українських земель. Доведено вплив Просвітництва на сприйняття України Платоном Лєвшиним, що проявилося у його раціоналістичному підході до просторових категорій та малій кількості антропоморфних метафор у його текстах. Аналіз джерел свідчить, що територіальні межі Малоросії в текстах Лєвшина конструювалися на основі історико-адміністративних поділів. Волинь і Галичина не входили до символічного малоросійського простору, а термін "Україна" використовувався досить рідко і мав значення, близьке до "Малоросії". Етнічна українська специфіка залишалася поза увагою митрополита, що відрізняє його подорожню записку від травелогів сучасників. Вирішальним фактором у конструюванні образу “своїх” та “чужих” для митрополита був конфесійний чинник. У його наративі юдеї та греко-католики виконували роль Іншого, на противагу якому формувався образ Свого. Києво-Печерська лавра відігравала роль місця пам'яті в уявленнях Платона Лєвшина про українські землі.

ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТІ БОЛГАРСЬКОЇ ГРОМАДИ В ОДЕСІ (КІНЕЦЬ ХVIII ст. – 1877 р.)

2025-08-16T14:45:23+00:00

У статті здійснено спробу дослідження витоків формування болгарської спільноти в Одесі та основних напрямів її діяльності. Зазначено, що найактивніша фаза переселення болгар до міста припадає на кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. Особливо успішною вона була за часів Одеського градоначальника герцога де Рішельє, який приязно ставився до болгарських переселенців. Генерал-губернатор Новоросійського краю і Бессарабської області М. С. Воронцов зосередив свою увагу на залученні до міста болгарських матросів та портових робітників, що було зумовлено потребами Чорноморського флоту. Проте його зусилля не увінчалися успіхом. Упродовж першої половини ХІХ ст. до міста переселились болгари із Задунайської Болгарії та Бессарабії, які належали до різних соціальних станів. Вони були торговцями, вчителями, ремісниками, землеробами тощо. Болгарські переселенці компактно поселилися на околиці Одеси й утворили свою громаду, члени якої відігравали помітну роль у соціально-економічному та культурному житті міста. Основна мета громади полягала в підготовці національно-визвольного руху в Болгарії й формуванні фахівців у галузі освіти та культури для відродження своєї батьківщини. Досліджено, що серед основних задач утвореного общиною Болгарського наставництва була допомога болгарським школам і церквам. Провідні діячі Наставництва: брати Палаузови, Іван Богоров, Захар Княжеський, Ботьо Петков, Дмитро Мутєв та інші отримали освіту в Одесі. У процесі своєї діяльності вони співпрацювали з православним духовенством, інтелігенцією, науковими установами та закладами освіти. Доведено, що Одеса стала центром підготовки відродження Болгарії. Після звільнення країни від османського поневолення значна частина одеських болгар повернулась на свою батьківщину та відіграла вагому роль у процесі розбудови її державності. Незначна їх кількість залишилася в Одесі, зберегла свої культурні традиції й в подальшому утворила Болгарське товариство, яке продовжує свою діяльність на сучасному етапі.

ПЪРВИ КОНТАКТИ НА ОДЕСКИТЕ БЪЛГАРИ С ПРАЖКИЯ СЛАВИСТИЧЕН ЦЕНТЪР

2025-08-16T14:45:25+00:00

Задачата на настоящата статия е с включването на нови непубликувани материали от личния архив на Вацлав Ханка и на Павел Йозеф Шафарик в Прага (заедно с вече публикуваните писма) да представи и анализира връзките им с българския културен водач Васил Априлов. Кратко описание на работата. Въз основа на кореспонденцията и в сравнителен план е направено изследване на общите идеи и концепции, споделяни от Одеския българин и В. Ханка. Представени са също контактите на по-младите одески възпитаници (Иван Богоров, Иван Шопов, отец Натанаил) с чешките учени в Националния музей на Кралство Бохемия. Основни изводи. Благодарение на културната дейност в Централна Европа на тези образовани в Одеса младежи, към 60‑те години на XIX в. за първи път българи – в началото преди всичко от емиграцията – активно допринасят за развитието на българистичните изследвания

ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ВІД РОСІЇ У БАЧЕННІ ФРАНЦУЗЬКИХ ПОЛІТИКІВ ДРУГОЇ ІМПЕРІЇ (1850-1860-ТІ РР.)

2025-08-16T14:45:26+00:00

Мета статті: проаналізувати бачення української незалежності в інтелектуальному середовищі французьких політиків часів Другої імперії. Короткий зміст роботи. Автор, методологічно спираючись на ідею К. Маннгайма про спільний просторово-часовий вимір для «генераційних союзів», виокремлює декілька французьких інтелектуалів, які піднімали у 1850-1860-х рр. проблему української незалежності та здійснює аналіз їхніх ідей. Розглядаються думки сенаторів Французької Другої імперії Т. К. Делямара, Л. І. Карно і П. Меріме та проводиться порівняльний аналіз їхніх концепцій. Висновки. Всі політичні діячі особливу увагу приділяли розробці питання конкретизації шляхів та підстав вивільнення українців, литовців і поляків з-під російського ярма. Разом з цим вони висловлювали різні концептуальні пропозиції щодо ідеї української незалежності. Делямар дотримувався цивілізаційної концептуалізації, стверджуючи, що право на власну свободу українці мають завдяки відмінному від росіян самоозначенню, яке останні перейняли від них, а також відмінним від росіян історії, мові та культурі. Карно та Меріме дотримувались історичної традиційної концептуалізації, захованій в минулому України та Франції. Карно закликав парламент підтримувати Україну як продовження політичної традиції Франції на зовнішній арені – активно протидіяти російському панславізму. Меріме своє обґрунтування виводив з аналізу діяльності гетьманів Б. Хмельницького та І. Мазепи, політичні кроки яких уможливили постання української держави, незалежної і від Польщі, і від Росії.

КОСМОПОЛІТИЧНЕ МІСТО ЯК ЦЕНТР ДІАСПОРНОГО НАЦІЄТВОРЕННЯ: МІСЬКИЙ ПРОСТІР СТАМБУЛА, СПІЛЬНОТИ ТА КОЗАЦЬКИЙ ПРОЄКТ 1853–1872

2025-08-16T14:45:29+00:00

Дослідження розглядає роль Стамбула як діаспорного центру націєтворення у ХІХ столітті, зосереджуючись на Османських козаках (1853–1872) як унікальній багатонаціональній спільноті, що зробила внесок в інтелектуальний і політичний ландшафт Південно-Східної Європи. Перебуваючи у складі Османської імперії, Стамбул виступав перехрестям різних національних рухів, де різноманітні громади, зокрема й османські козаки, займалися інтелектуальною та політичною діяльністю, спрямованою на протидію російському імперіалізму та формування національних ідентичностей. Під керівництвом Міхала Чайковського (Мехмеда Садика-паші) османські козаки відіграли ключову роль у формуванні «козацького міллету», що виходив за межі традиційних етнічних кордонів, поєднуючи слов’янські, грецькі, єврейські та мусульманські ідентичності в космополітичну військову й інтелектуальну спільноту.
Поєднуючи архівні дослідження, урбаністичний аналіз та просопографічні методи, робота реконструює соціальні та інтелектуальні мережі козаків, висвітлюючи їхній вплив на національні рухи Балкан, зокрема в Болгарії, Україні та Польщі. Літературна й політична діяльність Чайковського, включно з його романами та участю у Кримській війні, просувала ідеї спротиву та самовизначення серед слов’янських народів, що перебували під владою Османської імперії. Це дослідження підкреслює значення Стамбула не лише як імперської столиці, але й як багатокультурного простору, що сприяв міжкультурним обмінам і розвитку національних ідей, особливо в епоху «Весни народів».
Стаття робить внесок у розуміння ролі османських козаків у європейському націєтворенні та пропонує нові підходи до вивчення Стамбула як осередку діаспорного політичного й культурного формування. Наголошується на трансформаційному впливі козаків як на османське суспільство, так і на ширший соціополітичний простір Південно-Східної Європи, із наслідками для збереження культурної спадщини та сучасного осмислення багатокультурних міських просторів.

МЕМОРІАЛІЗАЦІЯ МІСЦЬ ПАМ’ЯТІ ПРО РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКУ ВІЙНУ 1877–1878 рр. У СОФІЇ (КІНЕЦЬ 1870-х – СЕРЕДИНА 1880-х РР.)

2025-08-16T14:45:30+00:00

Політика пам’яті періоду становлення болгарської державності досі не стала предметом спеціального комплексного дослідження. В історіографії наразі розглянуто лише окремі комеморативні практики цього часу. Мета цієї роботи – проаналізувати процес меморіалізації місць пам’яті про війну 1877–1878 рр. у Софії, що стала столицею нової Болгарської держави, з’ясувати його вплив на формування національного гранд-наративу та визначити чинники, що зумовлювали особливості комеморативних практик кінця 1870-х – середини 1880-х років у Князівстві. Активне створення місць пам’яті, пов’язаних із війною, пояснювалося як настроями болгарського суспільства, так і значним впливом Росії на Болгарію впродовж 1878–1885 рр. Реалізації проєктів зі спорудження пам’ятників російській армії завадило погіршення відносин між Софією та Санкт-Петербургом у 1885 р., спричинене небажанням Александра III підтримати об’єднання Болгарського князівства зі Східною Румелією. Відмова Софії виконати ультимативні вимоги царського уряду щодо шляхів подолання політичної кризи 1886 р. призвела до одностороннього розриву Росією дипломатичних відносин. Участь болгарських ополченців у війні не знайшла відображення в процесах меморіалізації, хоча могла б стати важливим елементом колективної пам’яті про національно-визвольний рух. Культ вдячності Росії чітко домінував над усіма іншими наративами. У меморіалізації місць пам’яті про російсько-турецьку війну 1877–1878 рр. фігурували Російська імперія як держава, імператор Александр II, святий Александр Невський, російська армія загалом і, зокрема, її командувачі та медики, представники Тимчасового управління, а також містичний образ «дивовижного порятунку Софії».

ФЕРДИНАНД КОБУРГ У ГАЛИЦЬКІЙ САТИРІ

2025-08-16T14:45:33+00:00

Болгарська тема для галицької сатири ставала актуальною в останні десятиліття ХІХ ст. у зв'язку з вакантною посадою для монаршого престолу у Софії. Для королівства Галичини отримати реального очільника, який завжди перебував би у столиці Львові, було ледь можливою віддаленою перспективою. Адже край належав Австро-Угорщині, яка допускала тут різні національно-політичні течії по давньому імперському принципу «Розділяй і владарюй» і не далі ніж культурно-адміністративну автономію. Тому галицькі журналісти та художники-карикатуристи, як творчі люди і з позиції обивателя, заздрили болгарам. Щоправда, хто по-доброму, хто по-злому. Українські самостійники (Т. Романчук – часопис «Зеркало») захоплено зображали слов’янські народи Центральної та Південної Європи біля трону цариці Слави. Як послідовники лідера Кирило-Мефодіївського товариства Т. Шевченка, вони справедливо вбачали історичні корені слов’янської цивілізації в Моравській державі та Болгарському царстві, а не в сучасній самодержавній Росії, яку змальовували у вигляді жорстокого жандарма з батогом.

Інакше малювали ситуацію щодо Болгарії галицькі москвофіли як проплачені прихильники приєднання всіх слов’ян до Росії (при чому будь-як – чи добром, чи силою). Вони вважали великою загрозою, якщо трон Болгарії займуть не родичі російських Романових. Тому на представника по матері королівської Орлеанської династії Фердинанда Кобурга летіли найбільші стріли сатири. Його зображали і у вигляді папуги, і в образі клоуна, і як мамусиного синка позаду вже старенької Климентини, з іграшковою Ейфелевою вежею чи з дитячим сачком для метеликів (часопис «Страхопуд») і в образі Гамлета (часопис «Щутек»). Ті образи, багаті та різноманітні, підкреслюють заслабкі риси для державного мужа. Однак що видає впевненість і наполегливість болгарського монарха навіть з-під пера проросійського карикатуриста, так це його великий з горбинкою ніс. Кількість карикатур на принца Кобурга на рубежі 80-90 рр. ХІХ ст. стала більшою, ніж на німецького канцлера Бісмарка та російського царя.

АВРААМ БЕНАРОЯ, МАКЕДОНСЬКЕ ПИТАННЯ І СОЛУНСЬКА СОЦІАЛІСТИЧНА РОБІТНИЧА ФЕДЕРАЦІЯ

2025-08-16T14:45:35+00:00

Авраам Бенароя народився 1887 року у болгарському місті Відін в сім'ї дрібних торговців, батько його був сефардського походження. Досить скоро він став переконаним соціал-демократом і проявив свої здібності як ідеолог й організатор македонського соціал-демократичного руху в період між 1909 і 1912 рр. Будучи лідером Солунської соціал-демократичної робітничої федерації, він висунув тезу про особливий характер марксистської ідеології. Він вважав, що марксистська тактика має бути і гнучкою, і здатною трансформуватися залежно від політичних умов конкретної країни. Таким чином, його погляди можна позначити як цілком центристські, тобто сумісні з політичною логікою лівого крила болгарської соціал-демократії – БРСДП (о). Останнє побічно підтверджує і хронологія політичної діяльності Бенароя. Зокрема, у 1910–1911 рр. він видає газету «Солідарідад Оврадера / Робітнича солідарність», яка стала спадкоємицю чотирьохмовного «Робітничого вісника». Дати видання газети А. Бенароя практично повністю збігаються з датами існування в Болгарії лівоцентристського органу «Напред», що виходив під керівництвом визнаного лідера болгарського лівого центризму К. Раковського.

Далі, А. Бенароя, подібно до К. Раковського, на початковому етапі підтримує ідеї младотурецької революції. Крім того, подібно до того самого К. Раковського і керівництва центристської «лівиці» БРСДП(о), А. Бенароя узгоджує свою діяльність із позицією керівництва Другого Інтернаціоналу. Причому, відбувається це саме в той період, коли К. Раковський виступає від імені Бюро за об'єднання болгарського соціал-демократичного руху. І завершує цей перелік аргументації на користь лівоцентристської платформи А. Бенароя той факт, що в травні 1910 і в листопаді 1911 р. за його особистим запрошенням, а також на основі офіційного запрошення керівництва «Federacion», К. Раковський приїздить до Солуні «...як представник МСБ». Там він бере участь у першотравневому мітингу (1910 р.), виступає на мітингу Federacion (4 листопада 1911 р.) і навіть погоджується прочитати кілька лекцій «...з проблем балканського і міжнародного соціалістичного руху».

Отже, оцінюючи македонський період у політичній кар'єрі Авраама Бенароя, слід визнати, що він мав яскраво виражений лівоцентристський характер. Саме в цей період А. Бенароя був максимально близький, як гуманіст та демократично навлаштована людина і як популярний македонський політик, до центристської платформи «лівиці» БРСДП (о). І саме в цей період він максимально пов'язував єврейське питання з македонським питанням, шлях до вирішення якого бачив у реалізації концепції македонської федерації (конфедерації, союзу).

ХАРКІВСЬКИЙ СТУДІЙНИЙ РУХ ТА СТУДІЯ «БЛАКИТНА ЛІЛІЯ» ЯК ПРОЯВ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ХУДОЖНІХ ПРАКТИК

2025-08-16T14:45:38+00:00

У статті розглядається студійний рух у Харкові наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, а також вплив на нього європейських культурно-мистецьких процесів. Студії Єгора Шрейдера (1875–1907), «Блакитна Лілія» Євгена Агафонова (1907–1912), Олексія Грота, Едуарда Штейнберга, Миколи Саввіна, Олексія Загонова (1909–1913), «Будяк» (1913–1914), «Накось-Викось» (1914) були реципієнтами європейських художніх практик, залучали Україну до європейських мистецьких процесів і сприяли створенню української версії європейських стилів і течій. Особливу роль у мистецькому житті Харкова відіграла заснована харківським художником Євгеном Агафоновим студія «Блакитна лілія», яка швидко перетворилася на мистецьке об’єднання. Його члени займалися живописом, графікою, гравюрою, організовували пленери, виставки, в тому числі й новаторські («Кільце», 1911, 1912), де знайомили публіку з новим мистецтвом, що охопило Європу. Студенти видавали літературно-художній альманах «Блакитна Лілія» (1911), займалися театральною діяльністю. Євген Агафонов був сценографом першого харківського театру-кабаре «Блакитне Око» (1909–1911), який знайомив харківську публіку з модерністськими п’єсами та естетикою модерну. Студія «Блакитна лілея», орієнтуючись на актуальні європейські зразки, стала місцем навчання, експериментів і практики, одним з витоків українського авангарду. Присутність національної української тематики у творчості студійців (зокрема, Євгена Агафонова) стала важливим внеском у процес націєтворення. А різноманітні види творчої діяльності художників-студійців перетворили Харків на європейське місто, залучене до розбудови спільного європейського культурного простору.

«ЗОВНІШНІ» ОБРАЗИ РУСІ В КОНТЕКСТІ МАКРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ: СЕРЕДНЬОВІЧНІ «РЕАЛІЇ» ТА ІСТОРІОГРАФІЧНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ НОВОГО ЧАСУ

2025-08-16T14:45:39+00:00

У статті висвітлено особливості зовнішніх образів Русі та її представників/населення, що формувалися у міжнародних контрагентів цієї країни під час зовнішніх відносин та інтеграції чи намірів інтеграції. Проблема зовнішніх образів Русі, на думку автора, не може підмінятися проблемою поширення певної інформації про цю державу та її населення, тому що інформація має фрагментарний характер, а під образами розуміється відносно цілісне сприйняття, емоційно та ідейно забарвлене. Розглянуті різні варіанти образів, вказано на специфіку сприйняття Русі та її населення в контексті прагнень, очікувань тощо з боку різних конфесійних спільнот, окремих країн. Виявлено, що термін «руси» іноді набуває конфесійної конотації, наприклад, у дохристиянський період відносин з Візантією, або під час контактів з мусульманським Сходом. Вказано на те, що термінологія в сфері міжнародних відносин середньовіччя мала відбиток тих образів, які властиві були різним дискурсам суб’єктів цих відносин та інтеграційних процесів. Також у статті здійснена спроба співвіднести зовнішні образи Русі з поняттями «свого», «чужого» та «іншого». Крім того, розглянуто питання щодо впливу окремих інтеграційних ідей, поряд з певною історіографічною традицією, на формування тим самим «зовнішньо» інспірованих образів середньовічної Русі, а саме щодо початкового періоду її історії, в історіографії XVIII – початку XX ст. Зокрема, у статті приділяється увага впливу на історіографічні образи Русі ідеї слов’янської взаємності у Європі, а також на той час перспективи переформатування системи європейських відносин в контексті розвитку модерних націй. Вказано на роль одеського наукового осередку у спробі створення синкретичної концепції ранньої історії Русі, яку можна охарактеризувати як «нормано-слов’янську».

ЧЕСЬКО-НІМЕЦЬКІ ВІДНОСИНИ ДОВЕСТФАЛЬСЬКОЇ ДОБИ В ОЦІНКАХ ІСТОРИКІВ УКРАЇНИ (ХІХ–ПОЧАТКУ ХХ ст.)

2025-08-16T14:45:40+00:00

В статті розглядається вивчення вченими вищих навчальних закладів України чесько-німецьких відносин IX – першої половини XVII століття. Показано, що інтерес вітчизняних дослідників до цієї теми був пов'язаний з успіхами сучасного їм чеського національного Відродження, значними досягненнями чеської історичної науки, публікацією її представниками фундаментальних досліджень про середньовічне минуле Чеського королівства, про відносини чехов з сусідами, перш за все з немцями. Мета статті – дослідити чесько-німецькі відносини довестфальської доби в оцінках істориків України XIX – початку ХХ і з’ясувати, яким чином їхні концепції відображали стан медієвистики та славістики того часу. Методи, які застосовувалися для досягненняцієї мети: історико-порівняльний аналіз, систематизація та узагальнення, ретроспективний метод. Проаналізовано зміст публікацій з цієї теми. В статті показано, що в чесько-німецьких відносинах довестфальської епохи медієвести імператорських університетів України досліджували три ключові теми: 1) вплив німецької колонізації, права та державних інститутів на розвиток Чеської держави в Х-ХІІІ ст. (М. Іванишев, А. Ясинский); 2) гуситський рух та гуситські війни (В. Надлер, В. Більбасов, О. Вертеловський); 3) боротьба чеських протестантів проти Габсбургів на початку Тридцятилітньої війни (П. Лавровський, О. Кочубинський). Названі історики зробили вагомий внесок у дослідження чесько-німецьких відносин, присвятили цій темі фундаментальні монографії, статті, здійснили глибоке вивчення документів. У той же час вони абсолютизували гостроту чесько-німецьких відносин на різних етапах історії.

“БАСНЯ” БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО: ТЕКСТ – КОНТЕКСТ – ІНТЕРТЕКСТ

2025-08-16T14:45:42+00:00

Із виходом у світ роману Миколи Костомарова (1817–1885) “Богдан Хмельницкий” (1857 р.) розпочався новий, надзвичайно плідний період його літературної діяльності, котрий відразу визначив роль Костомарова як одного з провідних істориків свого часу, окреслив основну тематику його наукових і творчих задумів. Задум роману безпосередньо був пов’язаний із зацікавленнями Костомарова як етнографа і фольклориста, який досліджував місця давніх історичних подій та козацьких битв, бував у Берестечку, Кремінці, Радзивілові, Почаєві, Острозі та ін. Побудований на матеріалі історичних джерел, роман Костомарова подає опис зустрічі Хмельницького з послом Любовицьким у 1656 р., збережений у запису Грондського – сучасника українського гетьмана та історика його війн із Польщею. Під час зустрічі Хмельницький розповів “басню”, котра включала наративний сюжет (СУС, АТU 285, 285А*), введений у розповідь як політична метафора із концептом ‘непрощення’ і ‘помсти’. Подвійна інтертекстуалізація фольклорного тексту – у “басні” Хмельницького та у романі Костомарова – зумовлена тематизацією пережитого трагедійного досвіду нації та протистояння поневоленню як інтенції дидактичного сюжету. При цьому основним елементом наративу виступає діалог, стабільний характер якого підкреслює тяглість національної фольклорної традиції. Широко представлений в українському фольклорі, наратив має міжнародні типологічні паралелі, котрі з позицій міграційної школи розглядав Михайло Драгоманов (1885). Водночас динаміка національної фольклорної традиції виявляє багатофункціональність та варіативність міжнародних сходжень зазначеного оповідного сюжету, де кульмінаційним моментом виступає наративна формула, константна модель якої набуває додаткової актуалізації в умовах сучасної російсько-української війни.

«ТЕКА СТАНЧИКА» І КРАКІВСЬКА ІСТОРИЧНА ШКОЛА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ ЩОДО ПЕРСПЕКТИВ ВІДРОДЖЕННЯ ПОЛЬСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

2025-08-16T14:45:43+00:00

У статті розглядаються особливості боротьби поляків у другій половині ХІХ століття за відродження державності внаслідок її втрати підчас поетапного загарбання Росією, Австрією і Пруссією у 1772, 1793, 1795 рр. Спроби поляків на поневолених Росією теренах відродити її під час невдалих Листопадового (1830) і Січневого (1863) повстань жорстоко подавлювалися. Втратив і статус «вільного» міста Краків внаслідок заворушень 1846 р., названих істориками Краківською революцією. Все це породило у широких колах громадськості зневіру та апатію. В свою чергу, колишні активні учасники визвольних змагань також ратували за мирні форми боротьби як способу добитися певних поступок з боку окупаційної адміністрації. До цього закликала «Тека Станчика» («Тека блазня»), авторство якої приписували низці краківських інтелектуалів. 1869 р. в Ягеллонському університету було дозволено відкрити кафедру історії Польщі, яку очолив один із фундаторів краківської історичної школи Юзеф Шуйський. Представники цього напряму в польській історичній науці звинувачували самих поляків у втраті незалежності і виступали проти силових методів відродження державності.

УКРАЇНА ТА РОСІЯ ОЧИМА ЗАХІДНОЇ ACADEMIA

2025-08-16T14:45:44+00:00

Cтаття містить короткий опис основних тенденцій та етапів розвитку українських і російських історичних студій на Заході (переважно в Північній Америці) в другій половині 20-на початку 21 століть. Основну увагу приділено методології, термінології та інтерпретації української та російської історії. Західні історики, намагаючись з’ясувати характер українсько-російських відносин, стикаються з перешкодами, котрі пояснюються політичними преференціями авторів та впливом традиційних стереотипів радянського минулого.

СЪВРЕМЕННИ ПРИЛОЖЕНИЯ НА СТАРИТЕ ПРОСТРАНСТВЕНИ ИЗМЕРЕНИЯ РЕЦЕНЗИЯ НА КНИГАТА НА ПРОФ. Д.И.Н. МАНЧО ВЕКОВ „КАК ДЕДИТЕ НИ СА ИЗМЕРВАЛИ ПРОСТРАНСТВОТО?“ (СОФИЯ: РЕКЛАМНО ИЗДАТЕЛСКА КЪЩА DIO MIRA, 2022), 171 с., ISBN: 978-619-7696-08-0

2025-08-16T14:45:44+00:00

СЪВРЕМЕННИ ПРИЛОЖЕНИЯ НА СТАРИТЕ ПРОСТРАНСТВЕНИ ИЗМЕРЕНИЯ РЕЦЕНЗИЯ НА КНИГАТА НА ПРОФ. Д.И.Н. МАНЧО ВЕКОВ „КАК ДЕДИТЕ НИ СА ИЗМЕРВАЛИ ПРОСТРАНСТВОТО?“ (СОФИЯ: РЕКЛАМНО ИЗДАТЕЛСКА КЪЩА DIO MIRA, 2022), 171 с., ISBN: 978-619-7696-08-0

НОВЕ ВИДАННЯ З АРХІВНОЇ СПАДЩИНИ: ТЕТЯНА КАРА- ВАСИЛЬЄВА «ТОНКІ СТРУНИ СЕРЦЯ». КИЇВ: ВИДАВНИЦТВО «ТРОПЕА», 2022. 64 С.

2025-08-16T14:45:45+00:00

НОВЕ ВИДАННЯ З АРХІВНОЇ СПАДЩИНИ: ТЕТЯНА КАРА- ВАСИЛЬЄВА «ТОНКІ СТРУНИ СЕРЦЯ». КИЇВ: ВИДАВНИЦТВО «ТРОПЕА», 2022. 64 С.

РОМЕЙСЬКА ІСТОРІЯ У НАЦІОНАЛЬНИХ НАРАТИВАХ БАЛКАН. РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ: MISHKOVA, D. 2023. RIVAL BYZANTIUMS. EMPIRE AND IDENTITY IN SOUTHEASTERN EUROPE. CAMBRIDGE UNIVERSITY PRESS, 368 p.

2025-08-16T14:45:45+00:00

РОМЕЙСЬКА ІСТОРІЯ у національних наративах Балкан. Рецензія на книгу: Mishkova, D. 2023. Rival Byzantiums. Empire and Identity in Southeastern Europe. Cambridge University Press, 368 p.

НОВА КНИГА ЗА ГЕОРГИ РАКОВСКИ И БЪЛГАРИТЕ ОТ БЕСАРАБИЯ И БАНАТ РЕЦЕНЗИЯ НА КН.: КАРАИВАНОВ Н. ГЕОРГИ РАКОВСКИ И БЪЛГАРИТЕ ОТ БЕСАРАБИЯ, ОДЕСА И БАНАТ. ВТОРО ПРЕРАБОТЕНО И ДОПЪЛНЕНО ИЗДАНИЕ. СОФИЯ: ИЗДАТЕЛСКА КЪЩА “ОГЛЕДАЛО”, 2024. 391 С.

2025-08-16T14:45:46+00:00

НОВА КНИГА ЗА ГЕОРГИ РАКОВСКИ И БЪЛГАРИТЕ ОТ БЕСАРАБИЯ И БАНАТ РЕЦЕНЗИЯ НА КН.: КАРАИВАНОВ Н. ГЕОРГИ РАКОВСКИ И БЪЛГАРИТЕ ОТ БЕСАРАБИЯ, ОДЕСА И БАНАТ. ВТОРО ПРЕРАБОТЕНО И ДОПЪЛНЕНО ИЗДАНИЕ. СОФИЯ: ИЗДАТЕЛСКА КЪЩА “ОГЛЕДАЛО”, 2024. 391 С.

МІЖНАРОДНІ НАУКОВІ ФОРУМИ У РИЗІ

2025-08-16T14:45:47+00:00

МІЖНАРОДНІ НАУКОВІ ФОРУМИ У РИЗІ

УКРАЇНОЗНАВЧА КОНФЕРЕНЦІЯ У БЕЛГРАДІ

2025-08-16T14:45:47+00:00

УКРАЇНОЗНАВЧА КОНФЕРЕНЦІЯ У БЕЛГРАДІ

„НАСЛЕДСТВОТО НА ДРЕВНИЯ РИМ В ИСТОРИЯТА И ПРАВОТО“: КРЪГЛА МАСА В ПАМЕТ НА ПРОФЕСОР СИМЕОН АНГЕЛОВ

2025-09-21T12:12:13+00:00

„НАСЛЕДСТВОТО НА ДРЕВНИЯ РИМ В ИСТОРИЯТА И ПРАВОТО“: КРЪГЛА МАСА В ПАМЕТ НА ПРОФЕСОР СИМЕОН АНГЕЛОВ

НАЦИОНАЛНА КОНФЕРЕНЦИЯ С ЧУЖДЕСТРАННО УЧАСТИЕ В ИНСТИТУТА ЗА ИСТОРИЧЕСКИ ИЗСЛЕДВАНИЯ – БАН НА ТЕМА: „МАЛЦИНСТВА И МАЛЦИНСТВЕНИ ГРУПИ - ПРЕДИЗВИКАТЕЛСТВА И АДАПТАЦИЯ В РАМКИТЕ НА МЕЖДУНАРОДНАТА СИСТЕМА“

2025-08-16T14:45:48+00:00

НАЦИОНАЛНА КОНФЕРЕНЦИЯ С ЧУЖДЕСТРАННО УЧАСТИЕ В ИНСТИТУТА ЗА ИСТОРИЧЕСКИ ИЗСЛЕДВАНИЯ – БАН НА ТЕМА: „МАЛЦИНСТВА И МАЛЦИНСТВЕНИ ГРУПИ - ПРЕДИЗВИКАТЕЛСТВА И АДАПТАЦИЯ В РАМКИТЕ НА МЕЖДУНАРОДНАТА СИСТЕМА“

ДМИТРО ВЛАСОВИЧ СТЕПОВИК (1938 – 2024)

2025-08-16T14:45:49+00:00

ДМИТРО ВЛАСОВИЧ СТЕПОВИК (1938 – 2024)

НИКОЛАЙ НИКОЛАЕВИЧ ЧЕРВЕНКОВ (02. 01. 1948 – 01. 07. 2025)

2025-08-16T14:45:49+00:00

НИКОЛАЙ НИКОЛАЕВИЧ ЧЕРВЕНКОВ (02. 01. 1948 – 01. 07. 2025)