Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Біологія»

Система ідентифікації структурних маркерів мутагенності Еймса на основі подібності відбитків структури ксенобіотиків

С.В. Кисляк, О.М. Дуган, М.О. Мороз, О.І. Яловенко — Thu, 24 Jul 2025 00:00:00 +0000

В статті приділено увагу питанням оцінки генотоксичного потенціалу хімічних сполук, що можуть потрапляти у навколишнє середовище. Доведена необхідність зміни базового вектору розвитку сучасної токсикології з урахуванням досягнень в області комп`ютерних наук та інформаційних технологій. В рамках проведення дослідження було акцентовано увагу на in silico підході, що дозволяє зробити висновки про генотоксичність хімічної сполуки відповідно до ідентифікованих функціональних груп, що можуть лежати в основі проявів мутагенності. Система визначення структурних маркерів мутагенності Еймса була реалізована відповідно до загальнодоступних баз даних хімічних сполук (EFSA, Kazius/Bursi та Hansen). Початкова кількість об`єднаного набору даних була збільшена за рахунок мікотоксинів, дублікати видалені. Для кожного ксенобіотика, який представлений в наборі даних був визначений мутагенній потенціал за допомогою in vitro тесту Еймса. З метою ефективної ідентифікації функціональних груп, що можуть бути сигналами мутагенності, було прийнято рішення щодо розподілу ксенобіотиків об`єднаного набору даних на п`ять структурних класів. Такий підхід відносно формування однорідних груп ксенобіотиків, що можуть проявляти потенційні генотоксичні властивості, дозволяє визначити структурні маркери мутагенності Еймса в рамках кожного класу мутагенів. В основі отримання достовірної інформації про наявність певної функціональної групи – сигнала мутагенності з урахуванням досліджуваного структурного класу ксенобіотиків, було запропоновано використовувати матриці відстаней, що були розраховані для кожної пари мутаген/не мутаген об`єднаного набору даних. При цьому схожість між сполуками оцінювалась за допомогою класичних метрик оцінки подібності (Танімото та Хемінга) відповідно до розрахованих трьох типів відбитків структури (molecular fingerprint) для кожного ксенобіотика. Останній етап реалізації системи виявлення структурних маркерів мутагенності Еймса був пов`язаний з пошуком та застосуванням ефективного алгоритму для візуалізації багатовимірних даних. Аналіз літератури дозволив нам обрати оптимальний алгоритм для вирішення цієї задачі. Обраний алгоритм (t-SNE) дозволяє багатовимірні дані (матриці відстаней для всіх мутагенів та не мутагенів) представити у двовимірному просторі. Така візуалізація дає змогу знайти всі пари (мутаген/не мутаген), що мають достатньо великий індекс подібності та зробити висновки про наявність певних функціональних груп, що можуть лежати в основі проявів мутагенності для кожного з п`яти структурних класів потенційних мутагенів. Досить цікавим в науковому відношенні є аналіз ефективності застосування різних типів відбитків структури для ідентифікації структурних попереджень мутагенності Еймса, що і було проведено в рамках даного дослідження. Результатом роботи є створене програмне забезпечення, що дозволяє визначати структурні маркери мутагенності Еймса на основі подібності відбитків структури хімічних сполук, що представлені у об’єднаному наборі даних. Показна можливість використання запропонованого підходу для вирішення задачі щодо пошуку причинно-наслідкових зв`язків між мутагенністю та наявністю певних функціональних груп в структурі досліджуваних ксенобіотиків.

In silico аналіз дії вільного гему на димеризацію та активність редокс-сенсора PARK7 людини

Т. Бараннік, Н. Карабцова — Thu, 24 Jul 2025 00:00:00 +0000

Білок PARK7 (білок хвороби Паркінсона 7) має кілька ферментативних активностей, а також функціонує як редокс-сенсор, мідний шаперон і регулятор транскрипції. В умовах оксидативного стресу PARK7 сприяє виживанню клітин шляхом активації ERK1/2 і PIK3 сигналінга. Інактивація PARK7 викликає накопичення активних форм кисню та прогресування оксидативного стресу. Порушення пов’язані з PARK7 виявлені при нейродегенеративних захворюваннях, діабеті та інших патологіях. Функціонування PARK7 базується на окисно-відновних змінах консервативного Cys106 вактивному центрі. При деяких нейродегенеративних захворюваннях, таких як хвороба Паркінсона, суперокислення редокс-активного Cys106 є основою розладу. Видалення 15 амінокислотних залишків з С-кінця є обов'язковим етапом формування протеолітичного активного центру. Модифікації, що відбуваються під час оксидативного стресу, впливають на димеризацію PARK7, необхідну для максимальної активації білка.

Відомо, що лізис еритроцитів призводить до значного накопичення гему, але вплив гему на активність PARK7 на цей момент не досліджено. Отже, у роботі були проаналізовані потенційні сайти зв'язування гема в PARK7 і ефект зв'язування гема з амінокислотними залишками.

Структурне вирівнювання мутантних формPARK7 із замінами Cys53 і Cys106 з білком дикого типу не показалозначущих відмінностей (RMSD<0,2Å). За результатами молекулярного докінгу дві області є ймовірними мішенями для зв’язування гему уPARK7: поблизу С-кінцевої ділянки (175-189), яка видаляється для активації білка, і в редокс-центрі з Cys106 і His126. Зв'язування гему з білком PARK7 потенційно може впливати на його активність за допомогою кількох механізмів. Зв'язування гема на С-кінці може запобігти видаленню пептида, що необхідно для каталітичної активності. Окислювальна модифікація Cys106 до сульфінової кислоти може відбуватися за низького рівня вільного гему та активувати PARK7, який буде діяти як цитопротектор. Значне накопичення гему може призвести до суперокислення цистеїну до сульфонової кислоти та порушити функціональність PARK7. Вільні іони заліза як продукти деградації гему можуть конкурувати з іонами міді за залишки Cys106 і Glu18, і таким чином інгібувати активність PARK7 як шаперона SOD1. Приєднання гему до сайтів окислення (Cys46, 53 і 106) або сумоїлювання (Lys130) може порушити регуляцію PARK7 під час стресу. Деякі з потенційних сайтів зв’язування гема білком PARK7 беруть участь у димеризації, тому гем може блокувати утворення функціональних димерів PARK7.

Отже накопичення вільного гему може мати множинний негативний вплив на функціонування PARK7 і бути одним із механізмів PARK7-залежних неврологічних розладів.

Еволюція метало-бета-лактамаз у фокусі проблеми антибіотикорезистентності

В.Б. Москальов, І.В. Каденко, А.М. Мухін — Thu, 24 Jul 2025 20:44:10 +0000

У статті розглянуто місце метало-бета-лактамаз серед механізмів антибіотикорезистентності. Ці ферменти мають важливі відмінності від серинових бета-лактамаз, які впливають на механізм їх каталітичної активності, інгібування, швидкість поширення та еволюції. Описано історію вивчення та суспільну значущість антибіотикорезистентності в цілому та бета-лактамаз зокрема. Наведено класифікації ферментів, що гідролізують бета-лактамне кільце, описано структуру реакційного центру метало-бета-лактамаз та гіпотетичну модель його функціонування. Також розглянуто два принципово відмінних механізми інгібування метало-бета-лактамаз (цинк-залежний та цинк-незалежний) та їх наслідки для розробки терапевтичних стратегій. Метало-бета-лактамази поширювались серед непатогенних природних популяцій бактерій, а потім почали поширюватися на патогенних (спочатку грам-негативні), що обумовлює важливість їх вивчення з точки хору суспільного здоров’я. Висока швидкість поширення цих ферментів обумовлена їх локалізацією в структурах типу інтегронів, інсерційних послідовностей та кон’югаційних плазмід та може бути проілюстрована на прикладі ферменту NDM, вперше виділеному в Н’ю-Делі в 2009 р., який за десять років поширився по всьому світу та сформував три десятки мутантних варіантів. Майже доведеним є факт, що метало-бета-лактамази виникали в еволюції двічі. На сьогодні більш точно з’ясовані філогенетичні зв’язки між різними представниками цієї родини ферментів та встановлено наявність десяти монофілетичних груп. Наведені у статті дані можуть слугувати вихідною точкою для планування комплексних робіт з прогнозування еволюції метало-бета-лактамаз, які несуть серйозні ризики для лікування інфекційних захворювань.

Вплив індуктора транскрипційного фактору Nrf2 на показники метаболізмув тканинах щурів при введенні геміну

С.М. Охріменко, К.В. Сєдова, О.Б. Кіяшко, А.М. Сергеєва, О.В. Береза — Thu, 24 Jul 2025 20:56:33 +0000

Гем є важливим кофактором, що бере участь у багатьох біологічних процесах: перенесення і зберігання кисню, перенесення електронів, метаболізмі ліків і стероїдів, трансдукції сигналу тощо. Однак, надлишок вільного гема є високотоксичним через його здатність стимулювати оксидативний стрес. Однією з основних реакцій організму на оксидативний стрес є утворення транскрипційного фактору Nrf2, що надходить в ядро і стимулює індукцію генів ключових білків - компонентів системи антиоксидантного захисту. Nrf2 – редокс-чутливий фактор транскрипції, що регулює експресію генів, які містять у своїх промоторах респонсивний елемент ARE. Зараз Nrf2 вважається головним регулятором окисно-відновного гомеостазу, який контролює експресію понад 100 генів, що беруть участь у захисті від активних форм кисню та електрофілів. Одним з індукторів транскрипційного фактору Nrf2 є диметилфумарат (ДМФ), який індукує ендогенний антиоксидантний захист через шлях Nrf2. Недостатньо вивченим є вплив Nrf2 на азотний метаболізм і систему тіолів при оксидативному стресі. У зв’язку з цим мета цієї роботи - вивчення показників азотного обміну та вмісту небілкових тіолів при введенні геміну, індуктора фактору транскрипціїї Nrf2 диметилфумарату, а також при їх сумісному введенні. Об’єкт дослідження - безпородні білі самці-щури масою 180-260 г, які отримували ін’єкції розчину геміну в дозі 50 мкг на кг маси тіла внутрішньочеревинно та диметилфумарат перорально. Через 24 години після введення речовин тварин брали в експеримент, дотримуючись вимог Конвенції поводження з тваринами. З крові отримували плазму. Печінку перфузували охолодженим фізіологічним розчином. З печінки, нирок та серця готували гомогенати, які використовували для визначення активності каталази, амінотрансфераз і аргінази, а також вмісту ТБК-реагуючих продуктів і відновлених SH-груп. В плазмі крові визначали вміст сечовини. Результати дослідження свідчать про наступне: введення геміну спричинює підвищення вмісту ТБК-реагуючих продуктів в серці, зниження вмісту відновлених тіолів в органах щурів і активацію каталази в нирках; введення диметилфумарату призводило до зниження вмісту ТБК-реагуючих продуктів у серці, збільшення кількості загальних тіолових груп у нирках, підвищення активності аргінази у печінці; комбіноване застосування геміну і ДМФ через 24 години призводило до збільшення вмісту ТБК-реагуючих продуктів у нирках та серці, небілкових SH-груп у печінці, вмісту сечовини у плазмі крові, підвищення активності амінотрансфераз і аргінази в досліджуваних органах. Встановлені зміни можуть відображувати активацію Nrf2 у присутності прооксидантного чинника і його вплив на експресію низки генів, продукти яких беруть участь в адаптаційних процесах при оксидативному стресі.

Динаміка стану популяцій рідкісних видів-ефемероїдів у природному заповіднику «Горгани»

Р.І. Кузнєцов — Thu, 24 Jul 2025 21:07:48 +0000

Об’єктами дослідження є популяції трьох видів: Crocus heuffelianus Herb., Galanthus nivalis L.,
Leucojum vernum L. – ранньоквітучих рослин природного заповідника «Горгани». Дослідження передбачало аналіз результатів довготривалого моніторингу популяцій цих видів, виявлення особливостей динаміки вікової структури та зміни їхньої чисельності під впливом абіотичних і біотичних факторів. Вивчення популяцій здійснювалося на ботанічних постійних пробних площах № 4–6 на території Горганського природоохоронного науково-дослідного відділення природного заповідника «Горгани» з 2004 року впродовж 20 років. Для визначення щільності популяцій використовували методику Т.О. Работнова з доповненнями та А.А. Уранова, які апробовані цілим рядом дослідників. Виділення вікових груп L. vernum проводилося відповідно до класифікації наведеної Н.В. Шумською, C. heuffelianus – відповідно до класифікації В.І. Мельника, а G. nivalis – відповідно до класифікації Г.Б. Буднікова. Результати дослідження показали, що значний вплив на популяції ефемероїдів мають абіотичні фактори. Абіотичними факторами, які призвели до змін кількості особин у межах різних вікових груп популяції C. heuffelianus є значна висота снігового покриву та його різке танення, низькі середньодобові температури, рясні дощі, затоплення рослин водою на низинних ділянках ботанічної пробної площі. Серед біотичних факторів можна відзначити дуже високу щільність популяції. На генеративний розвиток L. vernum значно впливають низькі середньодобові температури. На початку вегетації на чисельність і рясність рослин G. nivalis впливає значний сніговий покрив, повторне випадання снігу та низькі середньодобові температури. Встановлено, що весняне зниження температури та повторне випадання снігу після початку вегетації істотно впливають на тривалість фенологічних фаз ефемероїдів. Початок фенофаз зсувається на пізніші терміни. Натомість плюсові значення показників температури повітря та ґрунту призводять до раннього початку вегетації, а також більш ранніх строків настання подальших фенофаз

Варіації розміру яєць у білошийої мухоловки (Ficedula albicollis Temminck, 1815)

Т. Атемасова, Т. Девятко, А. Атемасов — Thu, 24 Jul 2025 21:19:23 +0000

Метою цієї роботи було дослідити фактори, що впливають на варіацію розміру яєць білошийої мухоловки на південних межах поширення листяних лісів (Національний природний парк "Гомільшанські ліси", Україна). Загалом для аналізу були використані дані про 298 кладок і 1971 яйце білошийої мухоловки в штучних гніздівлях за період 2006‒2011 та 2013‒2021 років. Як метеорологічні показники використовувалася температура, вологість та кількість днів з опадами. Всі статистичні аналізи були виконані із використанням програмного забезпечення R версії 4.4.2. Тест Шапіро–Уілка на нормальність виявив, що дані не розподілені нормально. Отже, для подальшого аналізу ми використовували тест Крусала – Уолліса та тест Данна, а також пермутаційний аналіз дисперсії (PERMANOVA) матриці відстаней. Для аналізу був використаний пакет vegan. Ми проаналізували вплив метеорологічних показників на розмір яєць, використовуючи узагальнені адитивні моделі. Статистичний аналіз проводився з використанням пакета mgcv.

У вивченій субпопуляції середня довжина яєць має тенденцію до зменшення в період з 2006 по 2021 рік і має слабку залежність від розміру кладки та декади відкладання першого яйця. Сезони з найменшими розмірами яєць у вивченій субпопуляції - 2014 - 2018 роки; після цього спостерігалось збільшення діаметра яєць до звичайного розміру для цієї субпопуляції. Можна припустити, що в цей період переважали молоді самиці.

Розміри яєць у досліджуваній субпопуляції і цілому подібні таким, що отримані в Сумській області України, і в певні роки перевищує показники яєць мухоловок з Біловезької пущі. Можна припустити, що більші яйця відкладають самиці у оптимумі ареалу; при наближенні до меж ареалу на північ і схід морфометричні параметри можуть зменшуватись.

Аналіз повторюваності розмірів яєць у однієї та тієї ж самки мав дати відповідь на питання - чи є розмір яйця індивідуальною характеристикою самки. Втім, ми не отримали остаточної відповіді.

Значний вплив на морфологічні параметри яєць має вологість декади, що передує початку відкладання яєць (негативний). Вологість під час декади несіння яєць має позитивний вплив на розміри яєць. Меншою мірою позитивно впливає температура декади, що передує несінню яєць, температура попередньої декади та кількість дощових днів. Водночас для цих показників існує оптимум (вологість попередньої декади 20-40 %), за межами якого вплив їх на розмір яєць змінюється на протилежний. На досліджуваній території довжина та діаметр яєць з ранніх і пізніх кладок не відрізнялися суттєво. Лише в окремі роки різниці в довжині, діаметрі та об’ємі були значущими.

Мінливість ооморфологічних параметрів є інтегрованою відповіддю на нестабільність екологічних умов. Однією з причин високої змінності розмірів яєць може бути вологість.

Мишак Sylvaemus tauricus (Mammalia) на півдні Україні: межі та особливості поширення з огляду на історичну біогеографію

І. Загороднюк — Thu, 24 Jul 2025 21:40:26 +0000

Проаналізовано особливості поширення виду Sylvaemus tauricus на півдні України, тобто у приморських регіонах, де він сягає у поширенні північних меж степової природної зони. Кількість знахідок, що описують південну межу поширення на основному ареалі (поза Кримом), загалом не є великою (близько 30), але всі вони красномовно свідчать про деякі загальні риси. Перша — вид проникає вглиб степової зони досить глибоко, по суті до межі між північним (байрачним) і південним (найбільш сухим) степом. Друга — вид демонструє можливість і велику швидкість формування нових популяцій, зокрема й популяцій стрічкового типу в зонах експансії, як уздовж природних екокоридорів (передусім уздовж річок), так і використовуючи штучні екомережі (лісосмуги, придорожні або приканальні деревно-чагарникові смуги). По третє, існує єдиний фронт місцезнаходжень, що засвідчує відповідність ареалу природній зональності. Порівняння отриманої схеми поширення з лісівничим районуванням України показало, що вид повністю відсутній у зоні сухих (безлісних) степів, що відносяться до Причорноморсько-Приазовського південностепового округу. Проте, межа є ще більш північною: вона проходить по середині північностепового округу (зона байрачних степів), місцями з проникненням виду до південної межі цього округу. Наявні дані засвідчують експансію виду на південь, що може бути пов’язано з поширенням штучних деревостанів, як стрічкового типу (лісосмуги та деревостани уздовж водоканалів, залізниць і автотрас), так і осередкового типу (лісопаркові зони навколо населених пунктів, штучні ліси тощо). Однією з ознак експансії є й зростання часток виду у відловах в різних варіантах деревостанів: на Луганщині за 50 років частка цього виду в місцях його виявлення поступово зросла з 0,64% у 1957–1965 рр. до 13,8% у 2002–2014 рр. (Експансія цього виду на південь йде проти трендів до зміщення природної зональності на північ, що демонструє важливість неприродних біотопів). Обговорюються гіпотези зв’язку материкового ареалу і кримського ізоляту. Припускається, що ареал виду в приморських регіонах зазнавав неодноразових пульсацій з формуванням суцільного поширення виду. Попри це, не виключається, що вид міг проникнути в Крим з Західного Кавказу в період регресії рівня моря і формування керченсько-таманського суходільного мосту.

Типологія гніздових поселень баклана великого (Phalacrocorax carbo) в Азово-Чорноморському регіоні України

А.І. Сидоренко — Thu, 24 Jul 2025 21:47:12 +0000

У роботі представлено дослідження типології гніздових поселень великого баклана (Phalacrocorax carbo) в Азово-Чорноморському регіоні України. Встановлено, що баклани активно використовують широкий спектр біотопів для розміщення своїх колоній, віддаючи перевагу природним островам морського, річкового та лиманового походження, де формується оптимальне середовище для успішного гніздування. Вибір гніздових місць зумовлений доступністю будівельного матеріалу, висотою над рівнем води, віддаленістю від материка та наявністю захисту від хижаків. Баклани влаштовують гнізда на піщано-черепашкових, глинистих та кам'янистих островах, а також у рослинному покриві, вибираючи дерева, чагарники та очерет.

Особливий інтерес викликає здатність бакланів адаптуватися до гніздування на техногенних спорудах, таких як газові платформи, опори ліній електропередачі (ЛЕП) та затоплені кораблі. Це явище набуває все більшого поширення через обмеженість природних місць гніздування, що зумовлено антропогенним впливом, та є наслідком адаптації до змін у природному середовищі. Проведений аналіз 72 колоній показав, що чисельність птахів значно зростає на техногенних спорудах, попри щорічне видалення гнізд під час обслуговування конструкцій. Баклани демонструють високу стійкість до таких втручань, відновлюючи свої колонії навіть після руйнувань.

У дослідженні також проаналізовано вплив різних факторів на вибір місця гніздування, серед яких площа острова, доступність будівельного матеріалу, висота над рівнем води та відстань до материка і людських поселень. Було виявлено пряму кореляцію між чисельністю гнізд та розміром гніздової території. Окремо зазначено, що колонії, розташовані на островах, близьких до материка, піддаються більшому ризику через доступність для хижаків і людини.

Дослідження надає нові дані про гніздову екологію великого баклана в Україні та підкреслює важливість подальшого вивчення впливу техногенних умов на гніздування виду.

Особливості біології жуків родини Ptinidae – ксилобіонтів листяних дерев у лісостеповій зоні Лівобережної України

В.В. Терехова — Thu, 24 Jul 2025 21:51:56 +0000

У лісостеповій зоні Лівобережної України виявлено 30 ксилобіонтних видів з родини Ptinidae, що розвиваються на листяних деревах. Власними зборами впродовж 2005-2021 років та колекційними матеріалами Музею природи Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна та Інституту зоології імені І. І. Шмальгаузена на досліджуваній території підтверджено знаходження 28 видів. Проаналізована трофічна спеціалізація ксилобіонтних видів Ptinidae, виділено 4 трофічні групи. До ксилофагів віднесено 19 видів (63%), сапрофагів – 5 видів (17%), міцетофагів – 4 види (13%), ксиломіцетофагів – 2 види (7%). Методом інкубації в лабораторії за допомогою фотоеклекторів виявлені рослини-господарі для 21 виду. Найбільша кількість видів Ptinidae розвивається на дубі звичайному Quercus robur – 11 видів, на другому місці липа Tilia сordata, що є рослиною-господарем для восьми видів Ptinidae. Решта видів деревних рослин є господарями для меншої кількості видів шашлів: Acer sp. (2 види) Alnus glutinosa (4 види), Betula pendulа (5 видів), Corylus avellana (2 види), Fraxinus еxcelsior (4 види), Populus tremula (2 види), Salix alba (3 види), Ulmus sp. (2 види). Сутінкова та нічна активність і літ на світло відзначені для 12 видів: Ptinus rufipes (A. G. Olivier, 1790), P. subpillosus (Sturm, 1837), Cacotemnus rufipes (Fabricius, 1792), Hemicoelus canaliculatus (C. G. Thomson, 1863), Gastrallus immarginatus (P. W. J. Muller, 1821), G. laevigatus (A. G. Olivier, 1970), Priobium carpini (Herbst, 1793), Oligomerus brunneus (Olivier, 1790), O. retowskii (Schilsky, 1898), Dorcatoma chrysomelina (Sturm, 1837), Ptinomorphus regalis (Duftschmid, 1825), Xyletinus pectinatus (Fabricius, 1792).

Порівняльний екологічний аналіз фауни трематод риб каскаду водосховищ на р. Кура в Азербайджані

Є.В. Шакаралієва — Thu, 24 Jul 2025 21:57:43 +0000

У 2007–2022 роках. методом повного паразитологічного перерізу у чотирьох водосховищах, що утворюють каскад на р. Кура, на зараженість трематодами досліджено 1243 екземплярів риби 30 видів. З цією метою у Шамкірськом водосховищі досліджено 258 риб 21 виду, Єнікендськом – 252 риб 21 виду, Мінгечавірськом – 341 риб 25 видів, Варваринськом – 338 риб 26 видів. В результаті проведених досліджень виявлено 39 видів трематод, з них 11 видів паразитують у кришталиках очей, 9 видів у кишечнику, 4 види в м'язах та під шкірою, по одному виду у кровотоку, склоподібному тілі очей, шлунке, порожнині рота та стравоході, сечовому міхурі, сечоводах та нирках, серці, головному мозку, шкірі та плавцях, м'язах, стінках плавального міхура, нирках та лусе; 2 види на стадії метацеркарію мешкають у різних тканинах риб, а на дорослій стадії – у кишечнику хижих риб. Серед знайдених трематод 14 видів використовують рибу тільки як остаточного господаря, 23 види паразитують у рибі тільки на личинковій стадії, завершуючи свій розвиток у рибоїдних птахів, 2 види використовують різних риб як другого проміжного господаря, а хижих риби як остаточного господаря. При порівнянні досліджуваних водойм виявилося, що найбільша кількість видів трематод виявлена у риб відносно невеликого Варварінського водосховища, де риби були заражені 27 видами трематод. Це пов'язано з тим, що більша частина цього водоймища мілководна, має слабку течію і багато водної рослинності, це створює сприятливі умови для розвитку молюсків – перших проміжних господарів трематод, а також залучає рибоїдних птахів, які є остаточними господарями багатьох видів трематод риб. Наступним за кількістю видів трематод риб є Мінгечавірське водосховище, де у риб виявлено 25 видів. Воно є найбільшим серед досліджуваних нами водойм і має великі площі з повільною течією. У рибах Шамкірського водосховища, другого за величиною, відмічено 20 видів, а порівняно невеликому Єнікендському водосховищі, де є швидка течія, зареєстровано 17 видів трематод риб. У кожній водоймі видовий склад трематод риб багатший на тих ділянках, де немає швидкої течії, спостерігається заростання водною рослинністю та присутні рибоїдні птахи. Виявилося, що у водоймах, розташованих близько друг від друга, одні й самі види зустрічаються частіше, ніж у водоймах, розташованих далеко друг від друга. З часів попередніх досліджень, що проводилися різними авторами у
1950-х, 1970-х та 2000-х роках, видовий склад трематод риб у водосховищах, що утворюють каскад на р. Кура значно збагатилася. Серед знайдених трематод 14 видів патогенні для риб та 2 види небезпечні для людини.

Вплив тривалості фотоперіоду на вміст загального азоту та розчинного білку у листках сої

І.М. Раєвська, А.С. Щоголєв — Thu, 24 Jul 2025 22:05:40 +0000

Соя (Glycine max (L.) Merr.) є культурою короткого дня, яка виявляє високу чутливість до тривалості світлового періоду. Ця чутливість значною мірою визначається генами зрілості (гени E), що регулюють широкий спектр процесів у рослин: від строків цвітіння до морфології, гормонального балансу, а також вуглецевого й азотного обміну. Адаптація до змін фотоперіоду супроводжується комплексними морфологічними та фізіолого-біохімічними змінами, які забезпечують своєчасний перехід рослин до цвітіння й формування врожаю. Польові дослідження проводилися на експериментальних ділянках кафедри фізіології і біохімії рослин та мікроорганізмів Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. У межах дослідження вивчали вплив різної тривалості світлового дня на вміст загального азоту та розчинного білка в листках майже ізогенних ліній сої сорту Clark з різними комбінаціями генів E1–E4. Короткоденні лінії (Clark (e1E2E3E4e5E7), L63-3016 (e1E2E3e4e5E7), L 80-5879 (E1e2e3E4e5E7)) та фотоперіодично нейтральні лінії (L63-3117 (e1e2E3E4e5E7), L71-920 (e1e2e3E4e5E7)) вирощували за умов природного довгого дня (16 годин) до фази V3. Після цього частину рослин піддавали впливу короткого дня (9 годин) протягом 14 днів. Відбір зразків здійснювався чотири рази: до початку впливу короткого дня, на 7-й і 14-й день його дії, а також через тиждень після завершення дії коротким фотоперіодом. Результати показали, що домінантні алелі E1 і E2 затримували перехід рослин до репродуктивної фази та істотно впливали на вміст азоту і білка. Зокрема, E1 спричиняв зменшення загального азоту за обох фотоперіодів, у той час як E2 підвищував його рівень за умов довгого дня. Обидва гени також знижували концентрацію розчинного білка за дії короткого дня. Значного впливу генів E3 і E4 виявлено не було. Отже, взаємодія фотоперіоду та експресії генів зрілості тісно пов’язана з регуляцією азотного обміну та синтезу білка у рослинах сої.

Флора проєктованого Національного природного парку “Мжанський” (Харківська область). Частина 1: борові комплекси

Г.М. Бондаренко — Thu, 24 Jul 2025 22:16:13 +0000

На території Харківської області бори малодосліджені, а охороною забезпечені лише незначні площі соснових лісів. У той же час для борів та їхнього біорізноманіття існують ризики, пов’язані із високим рівнем господарської діяльності, рекреаційного навантаження та за останні 3 роки – з активними бойовими діями. Це спонукає до досліджень та збереження найбільш цінних ділянок соснових лісів на території Харківської області. З метою охорони долинних комплексів р. Мож, у тому числі і соснових лісів, було запропоновано проєкт організації Національного природного парку “Мжанський”. Протягом 2023–2024 років маршрутно-рекогносцирувальним методом було досліджено флору борової частини парку. Встановлено, що флора дослідженої території складає 529 видів, підвидів та гібридів судинних рослин. Фітобіота представлена 81 родиною, серед яких провідними є Asteraceae, Poaceae, Cyperaceae, Fabaceae, Rosaceae, Caryophyllaceae, Lamiaceae, Brassicaceae, Plantaginaceae s.l., Apiaceae, Boraginaceae та Ranunculaceae. Проведений аналіз флори за основними едафічними факторами показав, що у спектрі гігроморф переважають групи гігромезофітів (24,3 %), мезофітів (23,4 %) та субмезофітів (23,0 %). Порівняно із іншими дослідженими борами на території Харківської області, досліджена територія характеризуються більш вологими та різноманітними умовами. За факторами вмісту нітратів, загального трофності ґрунту та кислотності субстрату досліджена територія має типові умови для борів на території Харківщини. За результатами аналізу синантропізації флори встановлено, що ступінь трансформації складає 51,1 %, що менше за аналогічні показники інших локальних флор Харківської області. Трансформація відбувається в основному за рахунок апофітів (31,1 %). Виявлено 106 чужорідних видів рослин, серед яких понад половина має середземноморське або північноамериканське походження. Серед них є нові для Харківської області види: Commelina communis, Bidens connata та Sedum album. Під час досліджень було виявлено 40 охоронюваних видів рослин. Серед них 10 видів включені до Червоної книги України (Botrychium lunaria, Epipactis helleborine, Neottia ovata, Pulsatilla pratensis, Stipa borysthenica та ін.), 3 види – до Резолюції 6 Бернської конвенції (Jurinea cyanoides, Pulsatilla patens та Salvinia natans) та 30 – охороняються на регіональному рівні (Bistorta officinalis, Comarum palustre, Dryopteris carthusiana, Paris quadrifolia, Pyrola rotundifolia, Thelypteris palustris та ін.). Також виявлено низку рідкісних в області видів, які не мають охоронного статусу (Carex remota, Luzula pilosa, Peucedanum palustre та ін.). Значна частка рідкісних та охоронюваних видів знаходяться на південній межі свого розповсюдження, тому на території дослідження є особливо вразливими.