Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Філософія. Філософські перипетії»

НЕКРОПОЛІТИКА ДЕГУМАНІЗАЦІЇ

Олег Перепелиця — 2023-11-27

У статті досліджується голод як інструмент політичної дії і некрополітики дегуманізації – зведення людини до голого життя, що є специфічним феноменом сучасної цивілізації. Концептуалізація некрополітики здійснюється в контексті її розуміння, запропонованого А. Мбембе. Розвивається теза про доповнення біополітики некрополітикою, коли суверенна влада створює зони смерті, коли саме смерть втілює панування і способи опору йому. Політика визначається як «справа смерті», а суверенність як «право вбивати», шо ґрунтується на винятковому стані й відношеннях ворожнечі. Примусова колективізація і штучно створений Голодомор визначаються як втілення некрополітики, що в цілому вписується в імперсько-колоніальний дискурс, що простежується в культурній і економічній політиці Російської імперії, СРСР, і продовжується повномасштабним вторгненням в Україну 2022 року. Зазначається, що некрополітика може розглядатися не лише в діалектичному зв’язку з біополітикою, а й набувати форм нігілістичної регресії, що проступає у війні, геноциді, руйнуванні культурних цінностей тощо, усіх цінностей сучасної західної цивілізації, що втілювалися в проєкціях просвітництва. Наголошується, що саме обмеження людини в базових засобах для життя, в продовольстві спрямоване на остаточну дегуманізацію людини. Некрополітика дегуманізації полягає в зведенні людини до її тілесного/тваринного, голого життя, себто існування в горизонті смерті. Саме тому їжа стає найголовнішою зброєю некровлади, результатом дії якої є перетворення людини на живого мерця, зомбі, або канібала. Феномен імперської політики й тоталітарних режимів виглядає як довершена логіка некрополітики, що спрямована на знищення людей. Голодна смерть є умовою панування, примусом до покори системі. Висновується, що некрополітика дегуманізує не лише тих, кого перетворює на живих мерців, але і тих, хто панує чи ідентифікується з панівним режимом, відтак вона не є локальною, поширюється на все людство. Голодомор чи війна не можуть бути локалізовані, позаяк будь-яке відсторонення від них поширює на всіх принципи/засади некрополітики дегуманізації.

ЕТИКА В КОНТЕКСТІ МИРУ ТА ВІЙНИ

Іван Толстов — 2023-11-27

Стаття присвячена проблемам етики в контексті миру та війни. Сьогодні під час збройної агресії рф проти України особливо актуальним є повернення до етичної проблематики, до таких понять як справедливість, істина, безсмертя, поблажливість, подія, вірність собі тощо. Ситуація війни змушує по-новому осмислювати їхнє значення через відкриті дискусії, які допомагають покращувати ментальний стан українського суспільства та підтримувати надію на перемогу. Автори статті, відштовхуючись від етичних теорій А. Бадью та Р. Жирара, намагаються дати відповідь на складне питання сьогодення про те, як залишатись людиною під час військового протистояння.

За А. Бадью, будь-яке етичне твердження вимагає контекстуальної застосовності до ситуації. Зважаючи на це, філософ розвиває концепт події, згідно з яким подія – це не так те, що відбувається з суб’єктом, як те, що суб’єкт робить в ситуації ‒ його активна участь – відповідь на зовнішній виклик. Далі автори застосовують теорію Р. Жирара про міметичне суперництво для виявлення причин військової агресії рф проти України. Однією з таких причин є невизнання окремості України, повне заперечення її існування й ототожнення українського народу з проєкцією ворогів, в боротьбі з якими росіяни формують свою ідентичність.

В кінці свого аналізу автори висновують: якщо ненавидіти та ментально їсти ворога як канібал, то від цього можна отримати хвилинне задоволення, але така позиція ніколи не дасть можливості кращого майбутнього й справжнього розвитку; ненависть веде лише до ненависті та руйнування. Важливі завдання етики під час війни полягають у запобіганні тому, що може травмувати особистість, у пошуку підґрунтя для того, щоб допомогти зберегти душу від руйнівного ресентименту й залишитися людиною, яка спроможна розвиватися.

(КІБЕР)ПРОСТОРИ ДОЗВІЛЛЯ

Георгій Храбров — 2023-11-27

У статті визначається специфіка розвитку сучасного суспільства як простору дозвілля. Зокрема вирізняються ключові кіберпростори дозвілля. Зазначається, що розвиток суспільства з другої половини ХХ століття полягає саме у звільненні часу і формуванні просторів дозвілля, коли людина віддана сама собі, не вирішує проблеми, пов’язані з виживанням чи суспільними обов’язками. Зазначається, що сучасна людина заповнює вільний час переважно (розважаючись) в інтернеті. Відтак, сучасний соціальний світ, що створений новітніми технологіями, є кіберпростором дозвілля, в якому люди все більше щось виробляють, створюють, займаються певною діяльністю насамперед задля розваги. На нашу думку, ці простори, що щільно перетинаються, визначаються прагненням людини до спілкування, гри, творчості та споживання. На відміну від філософської традиції, що більшою мірою орієнтувалася на так звані позитивні форми дозвілля (саморозвиток, освіта, творчість), коли розваги розглядалися лише як один із різновидів дозвілля, на нашу думку, сучасні кіберпростори дозвілля відповідають саме розважальному ставленню людини до себе й світу й зрештою конституюють саме таке ставлення як своєрідну світоглядну перспективу, формують людину (кібер)дозвілля. Людина (кібер)дозвілля демонструє своє прагнення до: спілкування як можливості само/взаємо-(ре)презентації, що втілюється в пошуках різних форм спільності; ігрового характеру само/взаємо-удосконалення, що презентує відмінності й особистісні здобутки; творчої діяльності, що маніфестує само/взаємо-винаходження особистостей, і зосередженість саме на продуктах діяльності, які можуть вільно споживатися, стимулюючи створення нового.

МЕМІРОНІЯ: ВІДБИТТЯ СТОСУНКІВ В МЕМАХ

Наталія Загурська — 2023-11-27

В дослідженні вивчається взаємний вплив мемів і любовних чи сексуальних стосунків. Воно показує те, що, з одного боку, тема стосунків є однією з найпоширеніших і багато в чому визначає інтернет меметику в цілому. З іншого боку, створення та надсилання мемів стало важливою частиною сучасних стосунків і підтримує їх. Меми допомагають пам’ятати ключові моменти успішних стосунків, і це знання є складовою їх фону, та дозволяють розвивати їх і, в той же час, зміцнюють їхню стійкість через добрий емоційний контекст. З огляду на це, дослідження показує, що меметичний гумор, навіть у його найгостріших або чорніших формах, відіграє позитивну роль. На підґрунті цього в дослідженні вводяться та розглядаються нові концепти меміронії та метагумору. Так, дослідження підтверджує, що меми є частиною пост-постмодерної подієвості, більш життєвої та щирої, ніж постмодерністська. Життєві, правдиві меми, у порівнянні з надто інтелектуальними мемами, допомагають підтримувати тісніші стосунки через дійсну любовну гру. Особливу увагу в дослідженні приділено лінгвістичній складовій мемів, зокрема «мовам» мемів. Окрім базових меметичних концепцій Лімора Шифмана, Дугласа Хофстадтера, Сьюзен Блекмор та ін., а також когнітивного підходу Деніела Деннета, дослідження ґрунтується на концепції кохання як комедії Аленки Зупанчіч та сміху як мовного прояву Младена Долара, концепції співвідношення щирості, комізму та шарму Грема Гармана та ін. Дослідження проводилось на матеріалі інтернет-мемів, а також інших творів сучасного мистецтва, які демонструють важливість гумору для стосунків.

ВІЗУАЛЬНА ТА ЦИФРОВА РИТОРИКА: ДОСВІД РОЗУМІННЯ

Наталія Попова — 2023-11-27

Дослідження риторики часто обмежуються історією питання та аналізом риторичних прийомів з класичного риторичного канону. Проте у сучасному світі цього недостатньо. Ця стаття присвячена опрацюванню питань про візуальну та цифрову риторики: двом взаємопов'язаним областям, які відіграють ключову роль у сучасному інформаційному світі, оскільки за допомогою риторики апробуються, опановуються і конструюються різноманітні моделі реальності. Тому що риторика за своєю природою виступає механізмом конструювання та інтерпретації моделей реальності, виконуючи ключову роль у формуванні громадської свідомості. В рамках даного абстракту ми розглянемо основні аспекти дослідження цих дисциплін, а також їх вплив на формування і сприйняття повідомлень у сучасному суспільстві. У зв'язку зі стрімким розвитком технологій і постійними змінами в медійному середовищі, філософський аналіз візуальної та цифрової риторики стає необхідним інструментом розуміння сутності нових викликів. Візуальна риторика може створювати специфічні кадри сприйняття, керуючи увагою глядачів і впливаючи на їх інтерпретацію подій і явищ. Цифрова риторика вивчає вплив цифрових технологій на способи комунікації, використання мови та ефективність переконання в цифровому середовищі. Філософський аналіз цих областей стає особливо важливим у світлі швидкого розвитку технологій і динамічних змін у медіа-середовищі, а через це і в людській свідомості. Підхід з використанням філософії дозволяє більш глибоко зрозуміти характер і відмінності візуальної та цифрової риторик, їх коріння та етичні аспекти. Філософський підхід дозволяє задавати ґрунтовні плідні питання про те, як візуальні та цифрові засоби впливають на наші переконання, цінності та культурні норми. Філософія маніфестує потенційні ризики, пов'язані з використанням візуальних і цифрових засобів комунікації, бо цифрова риторика стикається з низкою викликів, як от надмірна кількість інформації, ефемерність повідомлень, усвідомлення брехливості-справжності, технічні обмеження тощо. В статті обґрунтовується важливість філософського аналізу в контексті сучасного інформаційного ландшафту, що допомагає нам більш свідомо та ефективно взаємодіяти з цими потужними засобами спілкування та вираження поглядів. Стаття надає фреймворк для критичного мислення, що дозволяє суспільству адаптуватися до постійних змін і розвиватися в умовах інформаційного насичення.

МІФИ ПЛАТОНА

Володимир Прокопенко — 2023-11-27

У статті розглядається питання про відношення Платона до міфології. Автор стверджує, що Платон був непримиренним критиком традиційного міфу і поетичної міфотворчості, тому що такі міфи спотворювали справжні образи богів та їхніх діянь. Поетичні міфи погано відображаються на вихованні, тому їхніх творців, як вважав Платон, слід видалити зі справедливої держави. В статті звернено увагу на те, що сам Платон був значним міфотворцем – багато важливих філософських ідей він розказує саме в формі міфів. Автор аналізує причини звернення Платона до міфу, визначає функції, які виконує міф у діалогах Платона, значення платонівської міфотворчості для філософії і міфології. Зазначено, що Платон використовує міф як інструмент виразності, розглядає його як ефективний засіб переконання. З іншого боку, в статті доводиться теза про те, що платонівській міф є способом висловитись про ті глибинні проблеми буття, які не може осягнути людський розум. Тому міфи Платона оповідають про те, що відбувається на небі, під Землею в Аїді, в далекому минулому. В статті робиться висновок про те, що в платонівській міфотворчій діяльності відбувається суттєва реформа всієї давньогрецької міфології. Платон поєднує міф з раціональним мисленням, з Логосом. Платонівській міф – раціоналізований міф, в якому божественний вимір набуває вже не тільки космос, а й людина та її світ, поліс. Так діалектик стає творцем міфів. Платон, стверджується в статті, стає міфотворцем тому, що для нього вкрай важливо знайти в людській душі опору для людини, таку ж надійну і вічну, якою раніше слугував божественний космос традиційних міфів.

МІЖ ПРОСТОРОМ УЯВНОГО ТА СФЕРОЮ ІДЕЙ: ОНТОЛОГІЧНА МОДЕЛЬ ПРОКЛА ТА ІРАНСЬКА НЕОПЛАТОНІЧНА ТРАДИЦІЯ СУХРАВАРДІ

Микита Артеменко — 2023-11-27

Стаття присвячена дослідженню впливу неоплатонічних концепцій, зокрема філософії Прокла на дискурсивний простір іранського неоплатонізму. Система Прокла, неоплатонічна діалектика, виявилася слушною для школи Йахї ас-Сухраварді. Досліджуючи «Першу філософію», Сухраварді робив спробу побудувати онтологічну концепцію на підставі неоплатонічної системи. Відтак діалектика Прокла допомагала йому примирити ісламську ортодоксію та шиїтські концепції гулат. Рецепція платонізму в рамках ілюмінативістської школи вплинула на розвиток іранської філософської думки в наступні періоди. Вона поставила дискурсивні рамки іранським філософським школам періоду Сефевідського Ренесансу XVI-XVII століть, неоплатонізм виявився основною мовою філософської рефлексії іранської (шиїтської) інтелектуальної сфери протягом усього Високого Середньовіччя та Нового Часу. Крім того, вплив Сухраварді та його послідовників проявляється і в інтелектуальній традиції Османської імперії, проте ілюмінативістські традиції Високої Порти вимагають подальшого детального вивчення. Так, сувора ієрархічність онтологічної та епістемологічної системи підтверджувала складні релігійно-історичні побудови імамології шиїтів. Ланцюжки одкровення «вілаят» розглядалися в контексті неоплатонічної еманації, і однією з форм легітимації пророчого одкровення імамів була апеляція до акциденційного світла, прикордонного простору між світом ідей та світом матерії. Крім того, саме складна, багаторівнева система Прокла і Дамаскія пропонувала не тільки вертикальну орієнтацію від Вищого Первоначала до нижчих форм матерії, а й численні горизонтальні рівні, паралельні один одному, в якому кожна з іпостасей Єдиного ділиться на ряд самозавершених причетних іпостасей непричетної монадичної причини. Зберігаючи цю структуру, Сухраварді говорить про множинність самозавершених одкровень, що виходять з єдиного витоку всіх пророцтв, реальності алам ал-мітал.

ФІЛОСОФСЬКО-ТЕОЛОГІЧНІ УЯВЛЕННЯ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ У XVI-XVII СТ.: ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

Олена Гудзенко — 2023-11-27

У статті розглядаються філософсько-теологічні надбання періоду XVI–XVII століть на теренах України. Зроблено висновок, що в цей час відбулося переосмислення філософської думки, зсув від богопізнання до підкреслення важливості пізнання людини та визнання її самоцінності. Зокрема, виникла школа традиціоналізму з корінням в православній візантійсько-древньоруській традиції, що виступала як опозиція латинізованому католицизму. Автор здійснює філософський аналіз поглядів Василя Суразького-Малюшицького та Івана Вишенського. Перший підкреслює недосяжність Бога та акцентує на містичному пізнанні, другий вбачає Бога у внутрішній суті людської душі та визначає шлях до самовдосконалення через самопізнання. Додаткові концепції подають ігумен Йов Почаївський, Йов Княгиницький, Ісакій Борискович і Віталій з Дубно, які акцентують на важливості духовного розвитку через молитовну безмовність і аскетичний спосіб життя. Стефан Зизаній висловлює раціоналістичні погляди на есхатологію, відкидаючи існування чистилища та інших післясмертних реалій. Касіян Сакович розглядає душу як акт фізичного тіла, що взаємодіє з божественною сутністю через благодать та богоподібність. Загалом, у XVI–XVII столітті в православ’ї спостерігаються тенденції до збереження релігійно-містичної традиції та розрізнення аспектів зовнішнього та внутрішнього в людині. Основний акцент був спрямований на бачення ключового елементу шляху до спасіння у чернечому подвижництві.

ПАВЛО ЛЕЙКФЕЛЬД (1859–1930) ТА ІНДУКТИВНА ФІЛОСОФІЯ УІЛЬЯМА Г’ЮЕЛА (1794–1866)

Володимир Абашнік — 2023-11-27

В даній статті репрезентовано малодосліджене питання критичного аналізу основних положень індуктивної філософії англійського мислителя Уільяма Г’юела (1794–1866) в рамках університетської філософії, зокрема у публікаціях відомого харківського професора Павла Емілійовича Лейкфельда (1859–1930). На початку вказані головні етапи творчого та наукового шляху Павла Лейкфельда, зокрема його навчання в 2-й Харківській гімназії (1871–1878) та на історико-філологічному факультеті Харківського університету (1878–1883). Далі акцентовано увагу на його викладацькій діяльності в Харківському університеті (1884–1918), зокрема на стажуванні з 1884 р., викладанні історії філософії та логіки на посадах приват-доцента (з 1886 р.), екстраординарного професора (з 1893 р.) та ординарного професора філософії (з 1899 р.). Також вказано на його участі в міжнародних філософських та психологічних конгресах, зокрема в Мюнхені (1896), Женеві (1904), Гайдельберзі (1908), та на особливості його наукового стажування в університеті Грац (Австрія) у авторитетного професора Алексіуса Майнонга. Крім цього, звернуто увагу на головні риси викладання та публікацій Павла Лейкфельда під час його «Симферопольського (Кримського) періоду», коли він був там професором філософії та психології.

Публікації Павла Лейкфельда були присвячені трьом основним напрямкам: 1) логіці та історії логіки, 2) психології та педагогіці, 3) історії філософії. Серед публікацій першого напрямку важливе значення мали дві його монографії: «Різні напрямки в логіці та основні завдання цієї науки» (1890) та «Логічне вчення про індукцію в найголовніші історичні моменти його опрацювання» (1896). У цих працях він проаналізував відповідні позиції відомих античних та англійських філософів (Арістотель, Френсіс Бекон, Джон Гершель, Джон Стюарт Мілл). Важливе місце в його аналізі займає критичне тлумачення індуктивної філософії Уільяма Г’юела, представленої, зокрема, у третьому виданні трьохтомної праці «Історія індуктивних наук, від найдавніших до теперішніх часів» (1857). У цьому сенсі спочатку було вказано на особливості даного твору англійського філософа, а потім на головні тези Лейкфельда у викладенні його розуміння позиції Г’юела.

НІГІТОЛОГІЯ ІМЕНІ БУТТЯ М. ГАЙДЕҐҐЕРА

Дар’я Захлипа — 2023-11-27

Стаття присвячена розгляду однієї зі станових для гайдеґґерового доробку проблем, предметом якої виступає іменування Буття під натиском універсалізованої Гайдеґґером ідеї про безосновність Буття, вкоріненої в феномені Ніщо. Радикалізуючи сказане: у статті розгортається проблема пошуку більш зрозумілого, самоочевидного та прозорого для Буття поняття, аніж самé буття, що обіймала наукові пошуки пізнього Гайдеґґера. Серед значного корпусу його робіт можна зустріти окреслений діапазон понять, якими він послуговувався як альтернативними у веденні мови про Буття. Варто підкреслити, що наразі йдеться не про уособлене в Dasein буття сущого, а Буття з великої літери в сенсі вже узвичаєної в україномовному перекладі Прояви, тобто Ereignis. Проте, у статті затверджується думка, що воно аж ніяк не єдине з імен, нічим не опосередкованого Буття, окрім ототожнень останнього з тотальним Ніщо. Широкоформатність гайдеґґерових імен Буття розглянуто на прикладі найбільш вживаних ним понять, серед яких автор, окрім Ereignis, виокремлює насамперед грецьку істину-ἀλήθεια, а заразом супутні їм поняття ἐνέργεια, es gibt та copula. Побіжно прочиняється негативна проблематика кайрологічного та еонтологічного часів, що вкотре підтверджує закономірність обраного Гайдеґґером феномену часу нарівні з Буттям у своїй magnum opus. Крім того, у статті не полишені увагою такі локальні гайдеґґерові поняття, як Abßgrund, Ungrund, Austrag, Verwüstung та Gründung, завдяки аналітиці яких, поміж інших, нігітологічний погляд Гайдеґґера на Буття набуває остаточної цілісності. Поняття нігітології було обрано автором задля окремої акцентуації на зверненні Гайдеґґера до історико-філософської традиції погляду на феномен Ніщо із усіма похідними від нього поняттями, які мають пряме відношення до негативної інтерпретації Буття. Незважаючи на те, що примітивізація феномену негативності в бік спрощених форм заперечення вже відбулась в історії філософії, як і розтрачування імені буття до Гайдеґґера, у статті особливо підкреслюється ідея про те, що сáме із визначення греками негативних тез у питанні про буття бере початок Західний тип мислення як такий, що перетворив об’єкт власного неспокою у вигляді фігури Ніщо на одне з центральних для онтології понять. Спільною рисою вищезазначених імен Буття є їхня суперлативність, що водночас спричиняє контрінтуїтивність висновків, до яких вони призводять. Власне, завдяки цьому підтверджується актуальність поточного дослідження в рамцях станової для усіх форм онтології проблеми: приведення Буття до поняття, враховуючи негативну тенденційність імен буття до самоприховування та присутності в них семантичних мотивів нестачі й надлишковості водночас. Відтак, аналітика імені буття у масштабах нігітології має супроводжуватись загальним демонтажем позитивно-укласичненого сенсу заявлених понять, і виключно за таких умов перехід до так званого нового початку, ініційованого Гайдеґґером, можна вважати таким, що остаточно відбувся.

КОЛИ НЕБО ЧОРНІЄ (ПІДСТУПИ ДО ОНТОЛОГІЇ «РУСCКОГО МІРУ»)

Ігор Мінаков — 2023-11-27

Намагаючись говорити про феномен «русского міра», ми відразу змушені констатувати, що «дійсність» цього феномену, може бути розташована на різних рівнях (чи в різних доменах) і в просторі різноманітних обмінів, а відповідні репрезентація, опис та аналіз можуть буди виконані в різних дисциплінарних рамках і в різних дискурсах. На таке можуть претендувати психологія, але також і психіатрія – індивідуальна і соціальна; історія, всесвітня, регіональна і повсякденна, різних періодів і різних методологій; культурологія, соціальна теорія, теорія цивілізацій і теорія ідеології; економіка, політекономія і метаекономіка, політичні і геополітичні студії; природознавство, гуманітарія і постгуманізм – в класичних, некласичних і постсучасних зразках. Втім, ця «дійсність» може давати себе не тільки описуваною і аналізованою, але також, бути поставленою і розіграною у різноманітних жанрах – від квазірелігійного екстазу до «верховної цінності», від нетверезого маячного белькоту до пропагандистського перформансу...

Сьогодні лунають голоси, що наша сучасність маркує і навіть ідентифікує себе закінченням філософії, кінцем філософії, що сьогоденним способом існування самої філософії є її відмова й ухил від свого покликання, призначення, праці і долі. Тут складається тонка симптоматика: чи не можна бачити «русскій мір» символом сказаної неспроможності філософії, ба більше – і просто-сіро своєрідною формою кінця філософії, іншим ім’ям цього кінця, запереченням-філософії-у-собі-самому, що є, схоже, кардинальною умовою також і його існування? Враження таке, що «русскій мір» наче б то створений спеціально для того, щоб констатувати, ба більше – реалізувати кінець філософії. І ще більше. Важко сказати, що тут є ефект / симптом чого? Схоже, у співвизначенні «русского міра» і відмови філософії від філософування, як саме онтологічної умови присутності філософії сьогодні, має місце якийсь «апріористичний перфект».

Але тим само, сама наявність «русского міра» в світі видає певну амбівалентність щодо філософії. Разом з фактичною легітимацією неспроможності філософії, ця наявність обертається викликом для філософського мислення. Вона ніби щиглик терапевта, що виводить філософію з-під гіпнозу всіх «лінгвістичних поворотів» і постмодерних «симулякрів і симуляцій». Ця наявність провокує філософування, провокує, наполягає і унеобхіднює витримати питання: «як це можливо, як це стало можливим?».

Отже, питання «русского міра» є питанням філософії, питанням саме філософським. Ми намагаємося це показати. Втім, в цьому контексті нам доводиться запитувати: Що є, що значить і що передбачає «філософське питання»? Це ми також проблематизуємо в даній статті.

З цього погляду в розгляд входить тема «культури». Саме в модусі «російської культури». Але, також, питання культури як такої, всієї культури. Розгляд теми «русского міра» як питання філософського, ставить під питання «російську культуру». І, за великим рахунком – культуру взагалі.

#БУДЬЯКНІНА (РУХ «БУДЬ ЯК НІНА») В КОНТЕКСТІ РІМЕЙКУ ПОНЯТТЯ КЛАСОВОЇ СВІДОМОСТІ У ФІЛОСОФІЇ ТА СУСПІЛЬНІЙ ПРАКТИЦІ: КОРПУСНИЙ ПІДХІД (ДО 100-РІЧЧЯ ПУБЛІКАЦІЇ ПРАЦІ ДЬЙОРДЯ ЛУКАЧА «ІСТОРІЯ ТА КЛАСОВА СВІДОМІСТЬ» (1923-2023 РР.))

Ілля Ільїн — 2023-11-27

В статті здійснено корпусне, міждисциплінарне, емпіричне соціально-філософське дослідження можливостей актуалізації поняття та практики класової свідомості в метамодернізмі на основі чотирьох джерел: праць видатних західних філософів 1900-2023 рр. (5064 англомовних книжок і статей), праць Карла Маркса та Фрідріха Енгельса (43 томи), української соціологіні Олени Сімончук і дописів у Facebook-групі громадського руху українських медикінь «#БудьякНіна».

Перші два джерела дозволили зрозуміти первинну логіку цього поняття, а також його філософську логіку та суперечливість на фоні історичного досвіду ХХ ст., тобто пов’язаних з ним трансформацій в західному суспільстві та пролетарських революцій. Виявилося, що розум, однорідність і цілеспрямованість, які очікувалися в теорії від практики робітничого, революційного руху, проявив панівний клас, інтегрувавши робітничий клас на Заході, а на Сході, замість автентично пролетарських революцій, відродилися тиранія та відчуження від широких народних мас з боку професійних революціонерів, а згодом, й державно-партійної бюрократії.

Втім, поняття класової свідомості лише частково можна вважати деактуалізованим, оскільки це поняття передбачає стадії розвитку класової свідомості. Два останніх джерела в нашому дослідженні дозволили продемонструвати, що в сучасних українських умовах можна говорити про сформованість 2-х стадій розвитку класової свідомості: розуміння власних інтересів і нерівності. Це створює можливості стверджувати, що метамодерністське перевідкриття історії, зокрема має відношення й до поняття та практики класової свідомості сучасних робітників, що дає надію на більш вдалий римейк емансипативного потенціалу марксистських ідей для розв’язання сучасної кризи капіталістичного людства у XXI cт.

Підкреслимо, що дослідження було зроблено за допомогою використання корпусної лінгвістики, завдяки якій були проаналізовані великі обсяги текстів, як філософів, так й учасників руху «#БудьякНіна», що дозволило виділити головні контексти та фокус їхніх текстів, а також поставило усе дослідження на міцну емпіричну базу.